Астрід Ліндгрен - Міо, мій Міо

моєму човні.
— І ви теж одного не знаєте, — мовив я. — Не знаєте, чи побачите ще колись свого човна. Може, цієї ночі він спочине на дні озера. Наче колиску, гойдатимуть його хвилі на дні Мертвого Озера, а в колисці спочиватимуть Юм-Юм і я. Що ви на це скажете?
Зброяр тяжко зітхнув.
— Скажу тільки одне: спочивай спокійно, королевичу Міо. Спочивай спокійно в колисці, яку гойдатимуть хвилі.
Я вдарив веслами, і Зброяр зник з моїх очей. Його поглинула темрява. Та я ще почув його голос. Коли ми крізь вузький прохід вибиралися з таємної затоки в Мертве Озеро, він стиха гукнув:
— Будь обережний, королевичу Міо! Будь обережний, коли побачиш залізний пазур. Якщо ти не триматимеш напоготові меча, тобі буде кінець, королевичу Міо.
— Кінець, королевичу Міо… Кінець, королевичу Міо… — зашепотіли скелі навколо нас, і в тому шепоті, в тій луні почулося щось сумне й гнітюче.
Але я не мав часу думати про це, бо шалені хвилі Мертвого Озера накинулись на наш човен і шпурнули його далеко від гори Зброяра.
Ми з Юм-Юмом опинилися серед розбурханої води, ген-ген від берегів, і почували себе дуже малими й нещасними.
— Якби цей човен не був такий утлий, — сказав Юм-Юм, — якби озеро не було таке глибоке, а хвилі не були такі шалені і якби ми не були такі малі й самітні!
О, як скаженіли хвилі на Мертвому Озері! Я таких грізних хвиль іще ніколи не бачив. Вони накидалися на нас, били, трощили наш човен і шпурляли його далі, новим хвилям. Дарма було веслувати. Ми з Юм-Юмом тільки стримували веслами човен. Стримували з усієї сили. Та ось налетіла скажена хвиля й вирвала в нас одне весло. Тоді знов наскочила пінява хвиля і зламала друге весло. Хвилі ревли, клекотіли, здіймалися до неба навколо нас і нашого човна, такого малого й утлого, як і ми.
— От у нас і немає вже весел, — сказав Юм-Юм. — А скоро не буде й човна.
Коли хвилі шпурнуть нас на скелі під замком лицаря Като, човен розіб'ється в друзки. Та він нам уже й не буде потрібен.
До нас злетілися зачаровані птахи. Вони кружляли над нами й жалібно квилили. Птахи літали так низько, що я бачив у темряві їхні маленькі блискучі очі.
— Ти не брат Нонно? — спитав я в одного з них.
— А ти не сестричка Їрі? — спитав я іншого.
Але вони тільки сумно дивилися на мене блискучими пташиними очима, і в їхньому квилінні бринів розпач.
Хоч у нас не було весел і човен не мав стерна, проте він плив просто до замку лицаря Като. Саме туди гнали його хвилі, саме там вони хотіли розтрощити нас об скелі. Ми мали загинути біля ніг лицаря Като — так, видно, хотіли хвилі.
Все ближче й ближче небезпечні скелі, все ближче й ближче чорний замок із пильним лихим оком, човен летить усе швидше й швидше і ще дужче скаженіють хвилі.
— Зараз, зараз… Ох, Міо, зараз нам буде кінець! — мовив Юм-Юм.
Але тієї миті сталося щось дивне. Коли ми вже подумали, що рятунку нам немає, хвилі раптом уляглися. Цілком уляглися. Вони легенько провели човен повз усі небезпечні рифи і, ледь погойдуючи його, прибили до стрімкої чорної скелі під замком лицаря Като.
Я не розумів, чому хвилі спершу так скаженіли, а потім уляглися. Може, вони теж ненавиділи лицаря Като й хотіли допомогти тому, хто прийшов стати з ним до бою? Може, Мертве Озеро було колись веселим блакитним озером із затишними берегами, невеликим веселим озером, у якому ясної літньої пори віддзеркалювалось сонце й лагідні хвильки якого хлюпали об прибережні камені? Може, був такий час, коли біля його берегів купались і гралися діти й над водою лунали дзвінкі дитячі голоси, а не жалібне квиління зачарованих птахів, як тепер? Може, тому воно здіймалося навколо нас високими хвилями, може, тому зводило піняву стіну між нами і пильним лихим оком, що стежило за озером із замку?
— Дякую тобі, любе озеро, — сказав я. — Дякую вам, бурхливі хвилі!
Та хвилі вже зникли. Озеро було гладеньке, тихе, чорне й не відповідало мені.
А над нашими головами, високо на стрімкій скелі здіймався замок лицаря Като. Ми тепер були вже на його боці, були дуже близько від нього, і ця ніч мала стати ніччю боротьби. Цікаво, чи знають про це ті, хто чекав її тисячі років? Цікаво, чи знають вони, що боротьба має відбутися цієї ночі, і чи думають про мене? Чи думає про мене мій тато-король? Мабуть, думає. Напевне думає. Я знав, що він сидить на самоті далеко-далеко звідси, сумно думає про мене і проказує:
— Міо, мій Міо.
Я стиснув меча, і руку мені наче обпекло полум'я. На мене чекала страшна боротьба, і я не хотів зволікати. Мені кортіло якнайшвидше зустрітися з лицарем Като, якщо навіть я й загину. Я повинен був стати з ним до бою негайно, навіть якщо той бій скінчиться для мене смертю.
— Міо, я дуже голодний, — сказав Юм-Юм.
Я витяг шматок хліба, що втишує голод, і ми з'їли його на скелі під замком лицаря Като. Ми наїлися, подужчали і трохи повеселішали. Та це був наш останній шматок, і ми не знали, коли знов матимемо щось попоїсти.
— Тепер нам треба вибратися на цю скелю, — сказав я Юм-Юмові. — Інакше ми не втрапимо до замку лицаря Като.
— Авжеж, — погодився Юм-Юм.
І ми полізли стрімкою скелею, що височіла над нами.
— Якби ця скеля не була така стрімка, — мовив Юм-Юм. — Якби ніч не була така темна і ми не були такі малі й самітні.
Ми все лізли й лізли. Дорога була дуже тяжка, і ми посувалися поволі. Ми чіплялися за каміння руками й ногами, вишукували кожну розколинку й кожен визубець, притискалися до скелі і пнулись угору. Часом я злякано думав, що зараз не витримаю, упаду вниз і буде по всьому. Та завжди останньої миті я знаходив за що вчепитися. Наче скеля сама висувала під моєю ногою маленький визубець, коли я вже мав упасти. Може, навіть ці тверді скелі ненавиділи лицаря Като й радо допомагали тому, хто прийшов стати з ним до бою?
Аж під самими хмарами стояв замок лицаря Като, і аж під самі хмари нам треба було вилізти, щоб досягти муру, який на вершечку скелі оточував замок.
— Скоро ми досягнемо муру, — пошепки сказав я Юм-Юмові, — переліземо через нього, а тоді…
Тієї миті