Василь Миколайович Шкляр - Ключ

вона. — Довкола того чоловіка‚ який подобається жінці‚ літають часточки‚ дрібнесенькі порошинки.

Ніхто не помічає‚ як вони проникають у серце жінки і запалюють там жагу. Ця жага‚ цей шал здатний на фантастичні речі. З нього народжується нове життя. А ти кажеш про якусь зачіску. Хіба ти не відчуваєш того шалу в мені?

— Сано‚ мовчи.

— Чому? Я хочу бути з тобою щирою.

— Ти мучиш мене. І давно.

— Зараз я не можу з тобою спати‚ — просто сказала вона.

— Гаразд‚ спи хоч із самим дияволом! Але ж не щезай. У цих триклятих «Трьох поросятах» завжди хтось зникає невідомо куди.

— Мій диявол — це ти. Адже бувають і добрі дияволи. Я читала…

— Сано‚ ти можеш собі читати‚ робити фантастичні зачіски і що завгодно‚ але‚ благаю тебе‚ не щезай. Тепер ти маєш мій телефон‚ і я хочу‚ щоб ти дзвонила мені щодня. Бодай дзвонила.

Бо я думатиму‚ що ти полинула у планетарному світлі на небеса.

Ти обіцяєш мені?

— Я собі не належу‚ — сказала вона.

— Дурниці! Ти береш собі в голову нісенітниці.

— Ні‚ я дала слово.

— Яке слово? Кому?

— Собі. Я сама собі дала слово‚ що мусить минути два роки.

— Отже‚ ти збрехала мені‚ — сказав я.

— Що я тобі збрехала?

— Що ти була в трусиках. На тобі ще був пояс вірності‚ який ти мусиш носити‚ наче ярмо. Два роки — це ціна того‚ що лежало в сумці?

— Може‚ й так‚ — погодилась вона. — Але то мої проблеми. Бо тільки я сама можу скласти собі ціну.

— Два роки… Ти справді причинна.

— Але завдяки цьому ми з тобою зустрілися. Все що не є — до кращого‚ — сказала Сана. — І потім, ти ж не знаєш‚ коли минає цей термін. Через рік‚ місяць‚ тиждень‚ чи‚ може‚ й сьогодні.

— Я не спитаю‚ — сказав я. — Не жди.

— Дякую. Саме так має бути. Бо якщо між нами щось є‚ якщо ми хочемо зберегти… те‚ що між нами… то не повинні ніколи згадувати те‚ що було.

Мені захотілося випити чогось міцнішого за шампанське. Усі знали це неписане правило‚ але всі ж його і порушували.

Сана поклала свою долоню на мою руку:

— Отже‚ та справа не зрушилась?

— Чому ж… І я розповів їй‚ що дізнався ім’я справжнього власника квартири‚ і про Олексу Остапчука‚ який‚ напевно‚ щез того суботнього вечора. Про Остапчука я розповів їй усе‚ навіть про його картини і шприц‚ але, сам не знаю чому‚ змовчав про ту жінку‚ що приходила до нього в майстерню.

Сану вразила ця історія. Вона взяла сигарету‚ потім поклала її назад у коробку й сказала:

— Давай вип’ємо.

— За що?

— За грім і блискавку.

Дивлячись поверх келишка убік бару‚ вона раптом всміхнулася. Я озирнувся. Там стояв Василь Іванович зі своєю сумкою‚ що могла скласти конкуренцію будь якій корчмі‚ і відбивав у Катрусі клієнтів. Ще ближче — він уже йшов до нас — я побачив Сергія Приходька: ну‚ починається. Приходько легенько вклонився Сані — обличчя поважне‚ без тіні вини‚ а переді мною раптом поклав десять гривень.

— Не треба‚ Сергію‚ — відсунув я гроші. — Ми ж свої люди.

Приходько тепер чемно вклонився мені‚ узяв «Івана Степановича» й пішов до бару. Він повернувся з двома чарками коньяку.

— А що бажає пані? — спитав Приходько.

— Пані бажає соняшникового насіння‚ — сказала Сана. — Але тут його немає.

— То‚ може‚ каву?

— Сергію‚ ради Бога‚ — підсунув я йому стілець‚ аби швидше скінчилася ця пісня.

Ми цокнулися‚ і я мусив випити до дна‚ даючи зрозуміти‚ що розмову закінчено. Приходько‚ молодець‚ теж вихилив коньяк‚ як самогонку (Іван Маловічко цмулив би його цілий вечір)‚ проте підводитися не поспішав.

— Я перепрошую‚ — зам’явся він‚ — але я ось що хотів сказати‚ Андрію. Останньою любов’ю Остапчука була зимова риболовля.

Останньою і вже єдиною. — І що? — спитав я‚ хоча сам думав про це не раз.

— Мені здається‚ що ключ може бути захований саме в цьому. — Він так і сказав: «ключ». — Я думаю‚ що Остапчук тоді поїхав саме на зимову риболовлю.

— Але ж крига давно скресла.

— Так‚ скресла‚ — погодився Приходько. — Та мені цікаво було б знати‚ де він рибалив. Дніпро‚ Десна — це все поняття відносні. Вони охоплюють усю Україну.

Приходько знов уклонився нам обом‚ наче танцював польку на два боки‚ й пішов до столика‚ звідки вже махав йому (чи й мені?) Василь Іванович.

— Він правильно міркує‚ — сказала Сана.

— Я знаю.

— Ти роздратований?

— Чого це раптом?

— Може бути кілька причин: перша — я‚ друга — він‚ третя — Саватій…

— Не вгадала. Я справді сердитий‚ але не знаю‚ на кого.

Скоріше за все на себе. Зимова риболовля. Десятки людей щороку топляться на замерзлих річках. А цей ще й сам не хотів жити.

Мені знов треба зустрітися з Чоломбитьком.

— Чи спершу все таки розшукати Саватія. Тоді б відразу все розвиднилося‚ — сказала Сана.

— Ти так думаєш?

— Адже він мусить знати‚ хто жив у його квартирі.

— По перше‚ я не виключаю можливості‚ що суботнім чоловіком таки й був сам Саватій. А якщо ні‚ то де його шукати‚ коли він прописаний за цією адресою і тут його немає.

— Прописаний? Хм‚ — здивувалася Сана. — Ти казав‚ що він є її власником. Хіба ти дізнавався за прописку?

Я подивився на неї‚ як пес на висівки. Мені тільки тепер дійшло‚ що це не одне й те саме‚ що чоловік може жити на Галапагоських островах і мати квартиру в Києві.

— Та нам пощастило‚ — заспокоїла мене Сана і водночас отим «нам» утішила‚ адже розглядала мій клопіт уже як наш спільний. — Нам пощастило‚ бо шукаємо ми не Іваненка чи Петренка‚ і завідувач відділу убивств таки знайде Саватія Ярчука.

У мене в мізках трохи засвітилося.

— Сано‚ ти моя Аріадна.

— Спокійно‚ Тесею‚ — незворушно сказала вона. — Не забувай‚ що я врятувала тебе від Мінотавра‚ а ти покинув мене Діонісові. І ще пам’ятай про такі речі: суботній чоловік міг дати тобі ключ від власної квартири‚ де він