Астрід Ліндгрен - Брати Лев'яче Серце

вояки й поїхали геть, їхні шоломи все віддалялися і скоро почали здаватися внизу в долині чорними цятками.

І тоді я заплакав. Дід і далі пригортав мене до себе, а я заливався слізьми. Ніч була така довга й тяжка, а тепер нарешті вона скінчилася. І дід не прогнав мене, а легенько колихав, і мені хотілося, ох, як мені хотілося, щоб він був моїм справжнім дідом! Я сказав йому про це, хоч сам гірко плакав.

— Так, я, мабуть, справді міг би бути твоїм дідом, — відповів він. — А взагалі мене звати Матіас. А тебе як?

— Карл Ле… — почав я і замовк. Як міг я бути таким нерозважним і назвати своє ім’я в Шипшиновій Долині! — Любий дідусю, я повинен тримати своє ім’я в таємниці, — мовив я. — Звіть мене просто Хрущиком!

— Он як, Хрущиком, — сказав Матіас і всміхнувся. — То заходь, Хрущику, до кухні й почекай там на мене. Я лише заведу твого коня до стайні.

Я зайшов до кухні, невеличкої і вбогої. Там були тільки стіл, дерев’яна канапа, кілька стільців і місце на вогнище. І біля однієї стіни стояла велика скриня.

Коли зайшов Матіас, я сказав йому:

— У нас також стоїть велика скриня в кухні. Вдома у Виш…

І замовк.

— Вдома у Вишневій Долині, — докінчив Матіас.

Я тільки злякано глянув на нього, бо знов ляпнув те, що не слід.

Матіас більше нічого не сказав. Він підійшов до вікна й визирнув надвір. І ще довго стояв так і роздивлявся, наче хотів пересвідчитись, що поблизу нікого немає. Потім обернувся до мене і стиха сказав:

— Ця скриня особлива. Зараз побачиш…

Він уперся в скриню плечем і відсунув її вбік. За нею в стіні були дверцята. Він відчинив їх, і я побачив маленьку кімнатку. Там хтось лежав на підлозі і спав.

То був Юнатан.

9

Я лише двічі на своєму віку нетямився з радощів, більше такого не пам’ятаю. Раз, коли Юнатан подарував мені на різдво санки, на які він довго збирав гроші. А другий — коли я опинився в Нангіялі й зустрів Юната-на біля річки. Та й весь перший вечір у Рицарському дворі з мене аж хлюпала радість. Але все те було ніщо, ніщо в порівнянні з тим, як я зрадів, коли побачив на долівці в Матіаса сонного Юнатана. Я навіть не уявляв собі, що так можна радіти. Наче нескінченний сміх бринів у моїй душі чи десь іще, де в людині ховається радість.

Я не чіпав Юнатана. Не будив його. Навіть не закричав із захвату абощо. Я просто тихенько ліг біля нього й також заснув.

Скільки я спав? Не знаю. Мабуть, цілий день. Та коли я прокинувся… Так, коли я прокинувся, Юнатан уже сидів біля мене. Сидів і всміхався. Ніхто не вміє так всміхатися, як Юнатан. Я боявся: може, йому не сподобається, що я прийшов? Може, він уже забув, як кликав мене на допомогу? Але тепер побачив, що він такий самий радий, як і я. І всміхнувся у відповідь йому. Ми сиділи й довго мовчали, тільки дивилися один на одного.

— Ти гукав мене на допомогу, — нарешті озвався я. Юнатан перестав усміхатися.

— Чого ти кричав?

Згадувати про це йому, певне, було неприємно. Він так тихо відповів мені, наче взагалі не хотів говорити:

— Я бачив Катлу. Бачив, що Катла зробила.

Я не хотів мучити Юнатана розпитуванням про Катлу, до того ж, мені самому треба було багато що розповісти йому, найперше про Йоссі.

Юнатан не хотів повірити мені. Він аж зблід і мало не заплакав.

— Йоссі? Ні, ні не може бути! — вигукнув він, і в очах у нього виступили сльози.

Та потім схопився на ноги.

— Треба негайно повідомити про це Софію!

— Як? — здивувався я.

— Тут є одна її голубка, — сказав він. — Б’янка. Сьогодні ввечері вона полетить назад.

Софіїна голубка, так я й думав! Я розповів Юната-нові, що завдяки голубці я тепер сиджу з ним, а не в печері Катли.

— А все-таки дивно, — сказав я, — що з усіх хат Шипшинової Долини я вибрав саме ту, де є ти. Та коли б на подвір’ї не сиділа Б’янка, я проїхав би мимо.

— Б’янко, Б’янко, дякую, що ти там сиділа, — сказав Юнатан.

Проте більше він не мав часу мене слухати. Він квапливо пошкрябав нігтем у ляду. Звук вийшов такий, ніби шкрябала миша. Та не минуло й хвилини, як дверці відчинились і до нас заглянув Матіас.

— А Хрущик спить і спить…- почав він, проте Юнатан не дав йому докінчити.

— Принесіть, будь ласка, Б’янку, — сказав він. — Вона повинна вилетіти, тільки-но стемніє.

Юнатан пояснив, чому. Він розповів Матіасові про Йоссі. Матіас похитав головою, як усі старі люди, коли вони чимось засмучені.

— Йоссі, — сказав він. — Я так і думав, що хтось із Вишневої Долини. Тому Урвар і опинився в печері Кат-ли. Боже, і бувають же такі негідники.

Він пішов по Б’янку, але спершу знов зачинив дверці й заставив їх скринею.

Юнатан знайшов собі в Матіаса добрий сховок. Це була маленька потайна комірчина без вікон. Вийти з неї можна було лише крізь дверці, затулені скринею. Тут не було ніяких меблів, тільки лежав сінник, щоб спати на ньому, і стояв старовинний каганець, щоб часом світити в чорнющій темряві.

Юнатан написав при каганці повідомлення Софії:

«Ім’я навіки проклятого зрадника — Йоссі Золотий півень. Негайно візьміться до нього. Мій брат тепер тут».

— Це тому й прилетіла Б’янка сюди вчора ввечері, — пояснив Юнатан. — Із звісткою, що ти зник, подався шукати мене.

— Виходить, Софія таки розгадала загадку, яку я написав на стіні в кухні, — сказав я, — коли прийшла з кашею.

— Яку загадку? — спитав Юнатан.

— «Я шукаю вдалині, аж за горами високими, його». І я пояснив Юнатанові, чому так зробив:

— Щоб Софія не хвилювалася.

Юнатан засміявся.

— Не хвилювалася! Нічого собі придумав! А я? Гадаєш, я був спокійний, знаючи, що ти блукаєш десь у горах Нангіяли?

Мабуть, він помітив, що мені стало соромно, бо квапливо додав:

— Любий, відважний Хрущику, однаково це величезне щастя, що ти там опинився. А ще більше щастя, що ти тепер тут!

Це вперше Юнатан назвав мене відважним, і мені здалося, що коли й далі так піде, то я здобуду право носити прізвище Лев’яче Серце, хоч би що