Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

тебе рятує Мати Божа... Щербило все ще стояв, чогось чекав. Що він іще хоче почути від княгині?

—   А як... Григорій? — обличчя воєводи зсіріло. Він ладен зараз же розчавити цього брехуна. Колись оббрехав Степка. Тепер його.

—   Не чіпай. Його Бог покарає... Щербило скреготнув зубами:

—   Чи довго доведеться чекати? З тої гниди вилупиться кусюча воша.

Воєвода ще затримувався, щось вертілось у нього на язиці. Відчувала, що то були слова, які вона так хотіла почути.

— Княгине...— ніби не його то був голос. Чужий, глухий!...— Бачиш, яке світле небо над нашим Києвом?

Ольга підняла обличчя до віконця. Справді, небо було, як чиста бірюса, а по ньому пливли легкі крилаті хмарини!.. Щербило теж дивився на ті хмарини й відчував, що з ним коїться щось нове і велике. Давав себе диву: як же могло статися, що він ніколи не дивився ні в небо, ні в обличчя княгині. Мав її яко свою господиню. А вона ж мала очі такі, як оте київське небо. Але була вона ще й... владною володаркою!..

Це ще більше вабило його душу. Як колись вабила владність Гордини. Може, тому, що й він був тої ж породи владців. Що знав, може стати з тими володарями країни і душ людських поруч. І що він, син подільського теслі, простолюдин, воєвода, не згірший від них, яким дано владарювання самим народженням!

Сум'яття колотили його душу, але не розум.

Твердою ходою Щербило вийшов із гридниці.

*  *  *

Великого не буває без суєтного. Тому велике і мізерне вереміїться в одному колобігу веремен, і не збагнути простому умом, де вічне, а де минуще. Недарма на світі з'являються пророки і вчать: розорюйте свої перелоги, і Бог дощем проллє на вас правду. Вічне і велике тоді підніметься в чистоті своїй, струсить сміття мізерности, а нечестивці згинуть від безчестя свого. Тож поки що нікуди не подітися від малих, дріб'язкових клопотів. Та як без них? Без них ніби немає й життя, бо немає боріння великих прагнень з дрібними справами.

У плині своїх днів і трудів княгиня й не думала — се велике, а се мале. Все видавалося їй значним. Все потрібно було лагодити й долати, до всього прикладати своє серце.

Ось і Гліб повернувся із Преслави. Привів кількох книжних людей і будівничих-здателів. Набачився там церков і монастирів — хоче й тут вибудовувати такі ж. Ольга й сама здавна мріяла звести свою невеличку церквицю, в якій би під склепінням витала для неї тиша і мудрість, О, як потрібна для неї та порадниця — тиша і мудрість! Не вистачає сил на все, що діється навколо: над урвищем ставить нові кам'яні палати, неподалік веліла розширити майдан для Бабиного Торжка — щоб більше гостей сюди приходило, поки лежить ще санна дорога, веліла мечникам княжим по селах і градках зібрати данину. Князь-муж ще на полюдді у дреговичів і смолян, доки прийде, тут усе буде по-господарськи влаштовано. Треба і про схолу поклопотатись — негоже княжичу Глібу самому навчати отроків, на те є багато писемних і книжних людей — все то виучні Степка Книжника. Он уже і Ставр, і Володар, і Борило, і Полюд, і Безмир — всі вже дійшли свого поважного молодецького віку, час іншим свою науку передати. Ще ж треба їй поклопотатись і за малого сина — за Святослава. Дитина зовсім збігла з дому, разом із варязькими воями і дядьком Асмудом живе в їхньому домі. А вже давно час охрестити хлопця, щоб Ісус Христос і Мати Божа взяли його під свій покров. Далі відкладати не можна.

Веліла покликати Асмуда. Спочатку треба його умовити. Охрестить же пресвітер Григорій. Тепер він в усьому догоджав княгині, був запобігливий, низько хилив голову при зустрічах. Збагнув, що не вдасться йому накинути на свою володарку вуздечку. Краще з нею спільнитися, ніж сваритися. Біля неї крутяться все нові й нові люди і нові священики, що недавно прийшли з Болгарії. Всі вони молодші й спритніші від нього, кожен мріє стати особистим духівником своєї княгині. Бо користі піддані всі — від пророків до царів! Такий уже цей світ. Через те Григорій першим і нагадав їй:

—    Час княжича Святослава охрестити, княгине. Таки ж час! І вже настає час подумати про наречену для старшого сина, нащадка Київської держави. Він мусить мати сильних і вірних родаків. У яких країнах взяти жону для Гліба?

Асмуд не забарився.

—    Святослава хочу охрестити. Приведи увечері до церкви Іллі.

—    Княгине! Не роби цього! — злякався вихователь-дядько.— Святослав ще дитина, він мусить Бога сам собі вибрати. А ти силуєш його волю — не по-божому це. Гріх береш на душу, княгине.

—    Але ж він має бути захищений покровом Божим.

—    Він і є під захистом наших старих богів — Тора і Перуна.

—    Це ж неправдиві боги, Асмуде.

—    Послухай старого воя, княгине,— впевнено почав варяжин.— Я вірно служив і служитиму князеві й тобі. І твоєму сину буду вірним до самої смерти. Я ж його випестив, як своє власне дитя. Він мій син і виучень. Але не боги тримають людину в житті — а сила душі. Опертя на свою волю і своє слово — і на власний меч. Чи не однаково, хто дає їх? Святослав серцем увірував у Тора і Перуна. Хай вірить. Головне ж — він має вірити в себе, в свою правду Як володар.

—    Я не знала, що ти, Асмуде, і філософ. Тільки не християнський, а поганинський. Але ти повинен зрозуміти, що я хочу, щоб мій син став іще й володарем і будівничим будучини, а не лише добрим воєм.

—    Княжич Гліб старший. Він і буде володарем цієї країни. А Святослав мусить завоювати собі землю, як те зробив його дід Рюрик. Він має бути добрим воєм, княгине, повір!

—    Рюрик нічого не завоював, ти забув. Рюрика покликали добром. А він уже потім зламав своє слово. Олег довершив його криваву справу.

—    Може, й так. Та коли б не це, Ігор не сидів би князем у Києві, а ти не була б княгинею... І не дбала б тепер про своїх переємців.

—    Ти кажеш правду. Але ж забув, що Святослав і Гліб — мої сини. Я ж християнка, за моєю спиною велика християнська держава Болгарія. Хто знає, чи не доведеться моїм синам колись дбати про її долю.