Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

class="p1">— Душно в хаті, Винось сюди, — наказав Повчанський, — та горілки подай. Вип'ємо за здоров'я звитяжцеве.

Під явором стояв стіл з лавками. Настя вибігла з хати з гарною домотканою скатертиною і, стелячи. на стіл, помітила нову люльку.

— Ой татуню, що це у вас? Яка розкіш!

— Та твій Петро подарував. Побив-таки турків, розбишака.

В тоні старого бриніло захоплення.

Настя зраділа. Вона знала, що батько не від того, щоб поріднитися з Конашевичем, але старий часто бурчав про гетьмана: «Так і лізе на вогонь, як метелик А того не розуміє, вражий син, що не доведуть його ці походи до добра. Ну, бог милостивий. Постарішає — порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити».

Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною.

Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі… Тоді здавалося, що батькова. була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився.

— Добра люлька, — задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного.

— Ой, та я й забув, — схопився він. — Пробач, Насте! З голови вискочило: є в мене й тобі подарунок. Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо

Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з'єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями.

— Ах! — скрикнула Настя й зашарілася.

Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очі.

— Ой, який же ти хороший, — прошепотіла вона ніжно й радісно…

Знайшовся подарунок і для Настиноі матері — царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу.

Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла..

Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.

— Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.

— Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману.

— Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.

Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.

Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала:

— А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?

— Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. — Тепер, і торік, і раніш.

— Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.

— Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.

— А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?

— Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.

Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.

— Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади paйськi, і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. А султан так розлютував на візира[56] Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини: одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки. а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках — за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, — побожно перехрестився старий, важко зітхнувши.

Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний.

Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, сидів, ніби занурившись у спогади.

— Ну а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, — спитала Настя, опанувавши себе.

— Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, — лукаво підморгнув старий.

Настя схопилася з місця.

— Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли.

— Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти.

Настя вихром помчала по чарку.