Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

за будинками й тіні видовжилися мало не втричі. Яновський дістав кишенькового годинника, захвилювався — за роботою не помічав часу, а Наталя чекає на нього вже півгодини. Переодягнувся і спробував відмити руки, але мило бути нікудишнє, й фактично розвіз бруд.

Шубравський дивився на нього з неприхованою іронією, нарешті порадив:

— А ти пісочком, — вказав на купу під сараєм.

Правда, й пісок не зовсім допоміг, і Олег Данилович, засунувши руки в кишені, просто через пасаж попрямував до Хрещатика. Здалеку побачив знайому постать у зеленій сукні на розі Миколаївської, перетнув Хрещатик швидко, мало не біг — Наталя кинулася йому назустріч. Дивилася тривожно й очікувально.

— Ну як? — тільки й запитала.

— По-моєму, все гаразд. Краще, ніж я гадав. — Олег Данилович потягнувся до Наталиної руки, щоб поцілувати за звичкою, та одразу згадав свої чорні від мастила нігті й тільки потиснув заспокійливо її лікоть.

Наталя сама взяла Олега Даниловича під руку, йшла, зазираючи йому збоку у вічі — хотіла, щоб він розповів Усе, про весь день з початку й до кінця, розклавши його На хвилини, вона б тоді пережила його знову разом із ним, Це було їй просто необхідно — бути завжди разом, а він Рантом розгубив усі слова, тільки дивився в її зелені очікувальні очі й думав: яка вона гарна — вродлива й розумна, а головне — вся його, це ж треба — така жінка й належить тільки йому, певно, подібне щастя випадає дуже рідко, он скільки дівчат і жінок на Хрещатику та Миколаївській, у модних сукнях і вродливих, та нема кращої за Наталю.

Вони проминули “Континенталь”, біля якого стояло кілька візників, й почали підійматися до театрального скверу. Назустріч прямували двоє дженджуристих чоловіків у модних котелках і штиблетах з гамашами, вони наче зійшли зі сторінок старої “Ниви”, від них на версту віяло старорежимністю й добропорядністю — подовжені англійські бачки й закручені догори вуса — чисто чиновники канцелярії генерал-губернатора або середні актори театру Соловцова, й такі випещені, паче не було революції, наче не прокотилися Києвом петлюрівщина й денікінщина з їхніми кривавими страхіттями. Дженджуристі молодики ще здалеку помітили Наталю, обличчя в них зробилися напружено-солодкими — нараз Олег Данилович спіймав на собі погляд одного з цих модних піжонів, здивований і навіть спантеличений; подумав, що могло так здивувати дженджура, та одразу здогадався — його зовнішній вигляд. Така гарна жінка в зеленій шовковій сукні — свіжа й пахуча стеблиночка — повисла на руці якогось робітника в кепці й пом’ятому бавовняному піджаку… Випещена дівчина й пролетар, з їхньої точки зору хам і мурло, клятий гегемон, який посмів зазіхнути на святая святих…

На мить, на одну невловиму мить Олегові Даниловичу зробилося боляче… Уявив: якби він ішов у полковничому мундирі, дивилися б поштиво її запобігливо. Але ж, подумав одразу, час цих дженджурів уже минув, і біс з ними. Ну, потанцюють зараз в “Континенталі” з вульгарними розмальованими шльондрами, покрасуються за столиками — новоспечені непмани. А може, не непмани, а просто повитягали із скринь піджаки та гамаши й тільки удають, що знову настала їхня життєва фаза…

У скверику перед театром чиясь дбайлива рука розбила клумбу й засадила її братками — виявляється, невмируще й прагнення людини до краси: ще не загоїлися рани громадянської війни, ще не встигли й чорного хліба наїстися, а вже думають про прекрасне, та й справді, що може бути прекрасніше за буйство братків — оксамитових, різнокольорових, ніжних, зовні непоказних квітів, які наче лукаво зазирають своїми оченятами тобі в душу.

Олег Данилович подивився на Наталю й збагнув: либонь, він усе ж неправий. Квіти, хоч і створені, мабуть, самим богом, таки поступаються жіночим очам — звичайним, зеленкуватим… Але ж ці очі випромінюють неземне світло, дивно, проте й вдень, коли нема нічого яскравішого за сонце, вони засліплюють більше, ніж сонячні промені, обпалюють, і водночас у них можна дивитися все життя.

Олег Данилович сказав про це Наталі, може, трохи кострубатіше й незграбніше, ніж думав, та вона зрозуміла одразу, й світло з її очей полилося ще яскравіше, либонь, це саме щастя випромінювалося з них, і Олег Данилович вирішив: як мало іноді потрібно людині для щастя — сердечне слово, потиск руки або просто однаковий ритм дихання.

Олег Данилович відкинувся на спинку лавочки, тримав Наталіну руку в долонях, погладжував, відчуваючи її тепло й ніжність, ця ніжність наче переливалася у нього, й він повільно й докладно розповідав про знайомство з Шубравським і шофером Григорієм, про те, як Шубравський притягнув робочий одяг і які очі були в Грицька, коли відремонтована машина рушила з місця.

Раптом Наталя нахилилася і поцілувала йому руку. Олег Данилович засоромився і хотів відняти, проте не дала, цілувала не зовсім відмиті пальці, йому зробилося гірко від того, що посмів соромитися їх. Дав собі страшну клятву до скону віків пам’ятати цей день і, що б не трапилося, вічно кохати цю жінку з русими косами й зеленими очима. Здав: життя мінливе й нестале, все може статися за роки, що їм відведені, можливо, вони сперечатимуться і сваритимуться, все можливе, але він — чоловік, цим усе мовлене… Просто у хвилини душевної розхристаності слід згадати оцей передвечірній час у театральному сквері, зеленаве світло Наталиних очей і свої замащені та обціловані руки…

Олег Данилович заплющив очі й чомусь згадав, як уперше потрапив саме до цього скверу, де зараз так яскраво квітують братки. Було це давно, батьків запросив до себе професор Мерінг, тут стояв його будинок, далі — величезний сад, алеї, оранжерея і виноградники, а на місці сквера — замулений став з лататтям і жабами, вони кумкали й стрибали від нього в зеленкувату воду, хотів спіймати хоч одну, та мати відтягнула його від води — боже мій, як давно це було й чи міг він взагалі існувати в матроському костюмчику й береті з синім помпоном?

І які ще метаморфози готує йому життя?

Матроський костюмчик, полковничий мундир, бавовняний піджак автомеханіка… Що далі?

І сидить він у сквері навпроти монументальної театральної споруди, на місці, де колись кумкали жаби. А вгорі, на Банковій, височить будинок Городецького з химерами, і взагалі, чи не химерне все його життя?

Але ж хіба можна хоч секунду гудити життя, коли поруч сидить кохана жінка?

Раптом Наталя сказала:

— Сьогодні заходив до мене Олекса.

— Який Олекса? — не збагнув Олег Данилович.

— Я ж колись казала: Олекса Яковлєв…

Тепер Олег Данилович згадав: Олекса Яковлєв, студент університету, залицявся до Наталі, коли