Анджей Сапковський - Останнє бажання

ж після цього швидкий, як думка, удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув крик, але цього разу — крик болю, викликаний дотиком срібла.

Брукса, виючи, прилипла до спини дельфіна. Трохи вище лівої груді на білому платті розпливалася червона пляма під подряпиною не більше мізинця завдовжки. Відьмак заскреготав зубами — удар, який повинен був розчикрижити бестію, обернувся всього лиш подряпиною.

— Репетуй, вампірихо,— буркнув він, отираючи кров із щоки.— Верещи. Витрачай сили. І тоді вже я зрубаю твою чарівну голівку!

«Ти. Ослабнеш першим. Чаклун. Уб'ю.»

Губи не поворухнулися, але відьмак чітко чув слова, вони звучали у нього в мозку, глухо дзенькаючи, немов з-під води.

— Подивимося,— процідив він і, нахилившись, подався до фонтану.

«Уб'ю. Уб'ю. Уб'ю.»

— Побачимо!

— Вереєно!!!

Нівеллен, схиливши голову, обома руками вчепившись у дверну коробку, виповз із будинку. Погойдуючись, рушив до фонтана, непевно розмахуючи лабетами. Поли куртки були заляпані кров'ю.

— Вереєно!— знову гаркнув він.

Брукса різко повернула голову. Геральт, занісши меч для удару, стрибнув до неї, але вона зреагувала набагато швидше. Різкий крик — і чергова хвиля збила відьмака з ніг. Він звалився горілиць, поповз по гравію доріжки. Брукса вигнулася, зготувалася для стрибка, ікла в неї заблищали розбійницькими стилетами. Нівеллен, розкинувши лабети, як ведмідь, намагався її схопити, але вона гаркнула йому прямо в морду, відкинувши на кілька саженів до дерев'яних риштувань біля стіни, які відразу з диким тріском зламалися, поховавши його під купою дощок.

Геральт, уже підхопившись, мчав півколом, обходячи двір, намагаючись відволікти увагу брукси від Нівеллена. Брукса, шарудячи білим платтям, неслася прямо на нього, легко, як метелик, ледь торкаючись землі. Вона вже не волала й не намагалася трансформуватися. Відьмак знав, що вона стомилася. Але знав і те, що навіть стомлена, вона, як і раніше, смертельно небезпечна. За спиною Геральта Нівеллен, ревучи, ворочався під дошками.

Геральт відскочив уліво, завертів мечем, дезорієнтуючи бруксу. Вона рушила до нього, біла, страшна, розпатлана. Він недооцінив її — вона знову заверещала. Він не встиг створити Знак, відлетів назад, вдарився спиною об стіну, біль у хребті пронизала відьмака, паралізувала руки, підсікла коліна. Він упав рачки. Брукса, співоче виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно!!!— гаркнув Нівеллен.

Вона обернулася. І тоді Нівеллен з розмаху встромив їй між грудей обламаний гострий кінець триметрової жердини. Вона не крикнула. Тільки зітхнула. Відьмак, чуючи цей звук, затремтів.

Так вони й стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, що обома руками тримав жердину, кінець якої він затис під пахвою, і брукса, немов білий метелик на шпильці, на іншому кінці жердини, що теж ухопилася за неї обома руками.

Брукса розпачливо охнула й раптом сильно нажала на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білому платті, розцвіла червона пляма, з якої в потоці крові мерзотно й страшно вилазив обламаний гострий кінець. Нівеллен крикнув, зробив крок назад, потім другий і почав швидко задкувати, але не відпускав жердини, тягнучи за собою пробиту навиліт бруксу. Ще крок — і він уперся спиною в стіну. Кінець жердини, який він тримав під пахвою, скрипнув о цеглини.

Брукса повільно, якось навіть ніжно, пересунула маленькі долоні уздовж жердини, витягнула руки на всю довжину, сильно вхопилася за жердину й нажала знову. Уже майже метр закривавленого дерева стирчав у неї зі спини. Очі були широко розкриті, голова відкинута назад. Подихи стали частішими, ритмічнішими, переходячи в стогін.

Геральт устав, але, зачарований тим, що бачив, як і раніше не міг ні на що зважитися. І тут почув слова, що гули усередині черепа, немов під склепінням холодного й мокрого підвалу.

«Мій. Або нічий. Люблю тебе. Люблю.»

Знову страшний, переривчастий подих, що захлинався кров'ю. Брукса рвонулася, пересунулася уздовж жердини, простягнула руки. Нівеллен відчайдушно заричав, не відпускаючи жердини, намагаючись відсунути бруксу якнайдалі. Марно. Вона ще більше перемістилася вперед, схопила його за голову. Він пронизливо завив, замотав кошлатою головою. Брукса підтяглася ще ближче, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла блиснули сліпучою білизною.

Геральт стрибнув. Стрибнув, як вивільнена пружина. Кожний рух, кожний крок, які належало тепер зробити, були його натурою, були завчені, невідворотні, автоматичні й смертельно вірні. Три швидкі кроки. Третій, як сотні подібних кроків до того, скінчився на лівій нозі могутнім, рішучим рухом. Поворот тулуба, різкий, з розмаху удар. Він побачив її очі. Ніщо вже не могло змінитися. Почув її голос. Марно. Він крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Марно. Він рубонув.

Рубонув упевнено, як сотні разів до того, серединою леза, і відразу, не зменшуючи ритму, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, що наприкінці півоберту вже звільнився, рушив слідом за ним, блискаючи, захоплюючи за собою шлейф червоних крапель. Волосся кольору воронового крила захвилювалося, розвіваючись, пливло в повітрі, пливло, пливло, пливло …

Голова впала на гравій.

Чудовиськ усе менше?

А я? Хто такий я?

Хто кричить? Птахи?

Жінка в кожусі й блакитному платті?

Троянда з Назаїру?

Як тихо!

Як порожньо. Яка порожнеча…

У мені.

Нівеллен, згорнувшись клубком, здригаючись від спазмів й тремтячи, лежав біля стіни будинку в кропиві, обхопивши голову руками.

— Підведися,— сказав відьмак.

Молодий, гарний, міцно складений чоловік з білою шкірою, що лежав біля стіни, підняв голову, озирнувся незрячим поглядом. Протер очі пальцями. Глянув на свої руки. Обмацав обличчя. Тихо застогнав, запхав палець до рота, довго водив ним по яснах. Знову схопився за обличчя й знову застогнав, торкнувшись чотирьох кривавих розпухлих смуг на щоках. Охнув, потім засміявся.

— Геральте! Як це? Як це… Геральте!

— Встань, Нівеллене. Встань і йди. У мене у в’юках ліки, вони потрібні нам обом.

— Я вже… не… Не маю? Геральте? Як це?

Відьмак допоміг йому підвестися, намагаючись не дивитися на маленькі, білі, немов прозорі руки, стиснуті на жердині, що стирчала між маленькими грудками, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен застогнав знову.

— Вереєна…

— Не дивися. Ходімо.

Вони перетнули двір, пройшли повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен не переставав обмацувати обличчя вільною рукою.

— Неймовірно, Геральте. Через стільки років! Невже це можливо?

— У кожній казці є зерно правди,— тихо сказав відьмак.— Любов і кров. У них могутня сила. Маги й учені не перший рік ламають собі над цим голови, але зрозуміли тільки одне…

— Що, Геральте, що?

— Любов повинна бути справжньою.

Голос розуму – 3

— Я — Фальвік, граф Мойон. А це лицар Тайлес із Домдалю.

Геральт недбало