Артем Чех - Цього ви не знайдете в Яндексі

і, можливо, саме за це і любила мене... Та я все ж таки не пропонував їй переїхати до мене. Я б не зміг її щодня бачити, і не тільки через те, що я її не любив, а ще й тому, що у моїй квартирі завжди були б розсипані крихти від вівсяного печива, а що я не змушував би її прибирати, мити посуд, то ніхто б, окрім мене, і не прибирав би ті крихти, а якщо, не дай Боже, вони попадуть до мене у постіль... А потім ще ті всякі креми і мазі, які я терпіти не можу. Ні, не те щоби я не користувався чоловічою косметикою, просто самі поміркуйте: ці всі колбочки, тим більше їх же має бути не одна і не дві, а кілька десятків щонайменше, а це ніяк не входило у мої плани. Хоча, мабуть, у неї немає тих колбочок і баночок, тому що вона навіть на шампуні економить, тому що у неї шампунь кропивний — найдешевший, але те, слава Богу, ніяк не впливало на наші взаємини. Та все одно: волосся у ванній, якісь  незрозумілі тобі таблетки, якісь психоделічні картинки, якісь пусики-мусики. Ну шо, я не знаю цих жінок... Коротше, це не краща думка, яку я від тебе чув, відповів я, прирікши її на пиздення чоловіком, якого той порошок ізсередени майже зжер...

Але, незважаючи на мою безсердечну відмову, вона мене менше любити не стала, просто вже не було того неземного, ельфійського вогника надії у її очах.

Іноді я відчував себе сволотою, останньою собакою, яка тільки наважилась бродити цією землею. Так, дійсно, чоловік її бив, а я навіть ні разу не прийшов і не заступився за неї, не сказав тому виродку, шо ей ти, Толян, скільки можна так знущатися, припустімо, зі Свєтки, ти, мав сказати я, давай зав’язуй, а то я приведу своїх пацанов і вони тебе опустять, а Толян мав відповісти, що він у труні бачив усіх моїх пацанов, тому що я півень і пацани мої півні... Тоді я мав приїхати з одним своїм другом-сцикуном на своєму фіаті, і сказати, що слиш, Толян, я ж сказав, шоб ти закінчував це свинство, припини лупцювати, припустімо, Свєтку, а він мені скаже, щоб я котився звідси, тому що незважаючи на те, що у мене задрочений фіат, у нього є друзі, які їздять на опелі, і ще, шо мій друг — сцикун і півень, як я. Звичайно, ретируватися — було б показати себе повним ідіотом, сцикуном і невдахою, та і тоді б у неї згасла остання у її житті надія. Надія на мене. І я мав знову ж таки приїхати до її чоловіка, але вже не з тим другом-сцикуном, а зі старими шкільними товаришами, які мене колись заганяли, а тепер хімічать якісь там напівзаконні справи. Привіт, сказав би я своїм товаришам. Двоє з них півжиття ходили на бокс. Привіт, скажуть вони мені, і так, по-дорослому, вже ж не діти, посміються, мовляв, що йому нада, хоча зрадіють, тому що як-ніяк колишній однокласник. Як справи, продовжать вони. Нормально, скажу я, хочте пива? Вони погодяться на пиво, і я пригощу їх не надто дорогим пивом, яке вони майже не п’ють, бо якщо щось і п’ють, то коньяк, який, як казав Бродський, пахне клопами, чи водяру, але ж водяру я майже не п’ю. П’ючи пиво, я розповім їм про те, що трапилось. І вони погодяться мені допомогти у тому випадку, якщо я виставлю їм поляну. І я ще напишу зо три статті, продам магнітолу, продам навіть сигналізацію з машини, яку мені батько подарував, привізши її з Німеччини. Отже, підемо ми до того Толяна розбиратися, щоб той, курва, Толян не пиздив мою, припустімо, Свєтку. Ми зустрінемось десь біля мого гаража, Толян прийде з друзями, і вони усі зустрінуться, і я там буду стояти, і тільки у мене будуть дригатися ноги і тремтіти руки, бо ж я один серед них усіх сцикун. Але для неї я не сцикун: я знайшов мужність зустрітися з її чоловіком, який її пиздить, з якимись страшними бандитами, байдуже, звичайно, що вони мої колишні однокласники, але все ж... І мої «пацани» зустрінуться з Толяном, і хтось із моїх пацанов крикне, бля, так це ж Толян! Толян, привіт! Дивися, з ним ще Рома і Вася. Шо, Толян, ще жереш ту свою наркоту. Давай краще з нами, бухати. І вони усі разом підуть бухати за мій рахунок, вижирати все, що було куплено на мої гроші, випивати також усе, що було куплено на мої гроші. І я з ними піду, бо мої колишні однокласники мене одного не залишать. Пішли, скажуть вони, з нами. Там уже поговоримо. І з’їм я лише два шматочки шинки і вип’ю двадцять грамів коньяку, який на дух не переношу. А вони з’їдять і вип’ють усе і, напившись, хтось із моїх скаже: «Толян, не бий більше, припустімо, Свєтку». І Толян скаже, що добре, не буду. Мій однокласник мені підморгне, мовляв, усе владнали, а ти боявся. І я у тому товаристві буду почувати себе якось непевно, навіть невпевнено, чужинцем, тому що я не розумію їхніх балачок, але розумію, що з цього усього вийде чудовий репортаж, до якого можна додати кров та іржавий (обов’язково іржавий) лом, яким один замочив іншого. І я вже хочу втекти звідси, і знаю напевне, що моїм однокласникам і Толяну разом з його друзями пофіг, чи є я, чи немає мене, але якщо я встану і піду, то вони, звичайно, образяться і скажуть, що я їх не поважаю, суто як пацанов, і мені знову буде якось не по собі. Я буду постійно підстрибувати на своєму стільці і якось тихенько й сором’язливо скажу: «Може, я піду?» А вони: «Куди тобі іти? Сиди з нами, ти ж нормальний пацан». Да, скажу я, нормальний, але все ж таки? Я вже згоден повністю зламатися і замовити ще якоїсь хавки та бухла, тільки б вони мене відпустили. Десь під дванадцяту ночі, коли у мене вже немає навіть власного «я», коли я програвся сам із собою у карти, на дуелі, у шахи, коли я перетворився на саму лише метаплазму, ми розійдемось. Я прийду додому, розплачусь, вип’ю кави та снодійного, ляжу і буду думати, чого ж життя таке паскудне, а близько третьої мені подзвонить її божевільна мати чи, в