Юрій Павлович Винничук - Ласкаво просимо в Щуроград

із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.

Стріливши ще пару разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в'язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.

Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.

Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У пістолеті лишилося тільки чотири кулі.

— Ой-ой! — пролунало десь збоку і я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість упав у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній лихій воді.

З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в'язкий намул і зникали в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.

Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.

Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так малопереконливо, що коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.

За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».

Марко замовк і надпив кави.

— Це все? — спитав я.

— Все, — відказав він.

Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.

— Що там? — тицьнув я пальцем.

— Не знаю.

— Щось шурхотить.

Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим виском вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.

Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.

— Ні! — зойкнув він. — Як це можливо?! — Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!

— Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?

— Звідки? Вона живе на Кривчицях.

— Сама?

— Я ж казав, що сама… Ти думаєш…. — він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. — О господи! Побігли!

Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.

На таксі ми під'їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Але двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, але скрізь панувала тиша.

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, і з сусідньої хати вибігла якась жінка.

— То я! — гукнув до неї Марко. — Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

— Я не бачила, щоб хтось виходив, — сказала сусідка. Вже й сама думала піти постукати…

Двері розчахнулися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці — скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані сліду живої душі.

— Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, — проказав Марко пересохлим голосом. — Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали накриті ковдрами з блідими восковими обличчями. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.

Голови їхні лежали в калюжах засохлої потемнілої крові, кров запеклась на горлі, а ще червоні сліди щурячих лап виднілися на ковдрі, на світлому паркеті і зникали під шафою.

— Тепер нас лише двоє, хто знає страшну таємницю Щурограда, — сказав Марко.

Від тих слів по моїй спині пробігли мурашки.

Мені тепер не залишилося нічого іншого, як перенести всю Маркову оповідь на папір. І я засів за роботу.

Але весь той час, поки я писав, миші й щури чатували поблизу на мою працю. Покидаючи стіл, я мусив брати магнітофон, касети і машинопис із собою. Перш ніж почати передрук, я купив двох сіамських котів. Якби не вони, я не зміг би, мабуть, і ока склепити.

Постійно чулося попискування й шарудіння під підлогою, постійно з усіх кутків зиркали щурячі очі. Дружина моя не витримала лихої долі й утекла до батьків.

Упильнувати геть усі два поверхи мого будинку було неможливо. Щурам вдалося понищити всі мої харчові запаси, крім тих, що зберігалися в заморознику. Туди вони добратися не могли. Я жив уже сам, як щур, не висовуючи з хати носа.

На щастя, дружина не покинула мене напризволяще, а приходила щоранку й приносила їжу. До хати заходити не наважувалась, подавала мені торбу у вікно, робила цьом ручкою і щезала. Віталися ми таким чином:

— Ти ще живий?

— Живий. І голодний як пес.

Вона дбала також і про харчі для обох моїх сіамських лицарів, котрі на ранок зносили свою нічну здобич на підвіконня, нахваляючись бойовими подвигами.

На восьмий день роботи, я нарешті поставив останню крапку. А тут і дружина зробила мені найкращий подарунок, який лише могла, — привезла невеличкий сейф. Невеличкий, але ми з водієм ледве його вкатуляли до хати. Тепер касети й папери були у безпеці.

Ще цілий тиждень жили ми у щурячій облозі, після чого число гризунів почало поступово маліти. Хоча зовсім вони не зникли. Хтось завше продовжував за мною стежити.

Я дістав собі металевого дипломата, поклав туди рукописа й заніс у редакцію. Разом з одним сіамським котом.

— Раджу, поки будете читати цю повість, тримати коло себе кота, — сказав я редакторові.

Він подивився па мене зі співчуттям і спитав:

— Ти, здається, трохи стомився. Відпочинь де-небудь.

— Атож. Тільки після того, як ви оце прочитаєте. І прошу весь час дипломат тримати на замку.

Редактор зітхнув і подав мені руку:

— Приходь завтра. Якби не цей кіт, я б запросив тебе через