Юрій Павлович Винничук - Ласкаво просимо в Щуроград

Це сталося в одну мить — хлопець скинув руки і, обхопивши батька за шию, притягнув його до себе. Збоку це виглядало наче палкі обійми. Насправді ж коїлося інше. Кость закричав і рвонувся назад. З прокушеної артерії хлюскала кров.

— Щур! — прохрипів він. — Щур! Щур!

Скривавлений хижий рот його сина осяяла усмішка втіхи. Так із вишкіреними зубами він і сконав.

Не встигли ми підступити до Костя, щоб надати йому допомогу, як він, підхопивши із землі чиєсь покинуте кайло, кинувся з диким, звіриним риком до хлопчаків, що вже знову грудилися до купи. Це їх ошелешило настільки, що вони, звикнувши досі нападати самі, тепер завмерли непорушно і лише в останній момент спробували захиститись. Але Костя не цікавили діти; проскочивши в саму гущу, він розвалив голову одному щуролюдові, ввігнав кайло по саме руків'я іншому. Третій кинувся тікати, але щойно вискочив поза хлопчиків, як його скосила автоматна черга.

Діти розбіглися навсебіч від Костя і ми побачили, як він хутко слабне, як випало з його рук кайло, як сам він упав долілиць і завмер.

— Мусимо утікати, — сказав полковник і показав рукою на річку. Там уже сунуло нове ополчення з такою самою зброєю.

Діти, побачивши поповнення, радісно замахали руками. Зі всього видно, це додало їм рішучості.

Ми побігли під їхнє гулюлюкання й свист.

— Скоріше! Скоріше! — гукали вони. — Тікають!

А далі й самі подалися за нами, на бігу підбираючи каменюки й шпурляючи їх услід.

Несподівано Віоля скрикнула і покотилася по траві. Камінь попав у ногу. Ми підхопили її під руки, але вона не могла вже бігти, лише шкутильгала.

— Тікайте, — сказав полковник. — Я їх затримаю.

— Я тебе не покину! — кинулась йому на шию Віоля.

— Ні-ні, ви мусите бігти. Я вас наздожену, обов'язково наздожену. Болото вже зовсім близько, он за тим гаєм. Ну… бувайте…

— Тату, візьми ще мій пістолет. Правда, без патронів. Марку, маєте ще патрони?

— Зараз, — я поліз у кишеню.

— Не треба, я теж маю, — сказав полковник, ховаючи пістолет. — Вам, можливо, теж знадобляться.

Він став на одне коліно і стрілив дітям під ноги, діти сипонули на землю і поповзли.

Незважаючи на Віолині протести, я висадив її собі на спину й поніс, обхопивши руками ноги. Чим мені подобаються худі дівчата, то це саме тим, що в тяжку хвилину бути лицарем щодо них не завдає великих труднощів.

Час до часу за нашою спиною чулося потріскування автомата. Та коли я дійшов до гайка і опустив дівчину на землю, щоб хвилю перепочити, то побачив, що дітям вдалося оточити полковника і тепер вони звужували коло.

— Чому він не стріляє? — нервувала Віоля.

Мовби зачувши її слова, полковник випустив чергу поверх голів і вирвався з оточення. Але діти знову розбіглися підковою і брали його в коло.

Якийсь хлопчак кинув лопатою, але полковник устиг ухилитися. Він біг, смикаючи автомат, однак, видно, вже скінчилися кулі. Тоді він швиргонув автомат у переслідувачів і попав комусь у голову. Це ще дужче розлютило хлопчаків, які тепер не бачили для себе небезпеки і вже шпурляли в нього чим попало.

— Боже мій! — скрикнула Віоля! — Допоможіть йому!

— Я допоможу, але ви мусите йти геть. Шкандибайте як можете, але постарайтеся зникнути у гайку. Ми вас наздоженемо.

— Чому ви мене проганяєте? Це мій батько!

— То й що? Невже ви не розумієте, що заважаєте? Ідіть у гай, а я біжу йому помагати.

Вона, однак, не рухалася з місця.

— Ну?! — сказав я. — Я теж не піду, доки ви не щезнете. Подумайте про батька!

Вона повернулась і пошкутильгала до гаю, а я побіг назустріч полковникові.

Він уже витяг пістолета й на ходу відстрілювався від хлопчаків. Якраз вчасно, бо ще трохи і коло знову зімкнулося б.

Діти продовжували жбурляти в нього каміннім і дрючками. Деколи поціляли й полковник кілька разів ледь не дав сторчака.

Ті рідкі постріли, які він собі дозволяв, здебільшого мали на меті відстрашити переслідувачів. Хлопчаки це хутко збагнули і насідали дедалі завзятіше.

Раптом полковник упав і покотився по землі Це хтось його перечепив кайлом. Хлопчаки враз налетіли з усіх боків, розмахуючи своєю зброєю. Пролунало ще два постріли, а тоді зблиснули на сонці лопати і кайла.

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.

Все це виглядало безмірно диким — оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

— Ну, як нога? — спитав я.

— Вже легше, розходила. А де тато?

— Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

— Якою дорогою? — спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

— Нема коли теревенити! — відрізав я і потяг її за руку.

— Я не можу так швидко! — зойкнула вона. — Не тягніть мене!

— Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

— А тато? — не вгавала вона.

— Він уже, може, й там, — брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…

Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:

— Спиніться! Я буду стріляти!

Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили