Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

жіночої статі… Щоб уникнути всяких там пліток, я їх тримаю під замком у двох різних шафах. Вірніше, тримав, бо тепер у мене вже нічого немає, навіть пацієнтів. Єдине, що маю, так це знижену температуру, вона мене вже не на жарт непокоїть. Ті двоє хлопців, що працюють у мене в санчастині, ані дідька лисого не тямлять у діагностиці. Їм аби скаржитись. У них, бачте, якісь неприємності! Що ж уже тоді казати мені?! Шкода, що їх не було тоді в моєму кабінеті, хай би побачили, як ці двоє молодят витріщились на мене: неначе я їм показав щось таке, чого ніхто зроду не лише не бачив, а й не чув! Хлопчина стояв, як громом уражений.

«Ви хочете сказати, що це треба робити ось так? — нарешті запитує він. А тоді сам трохи попрацював з ляльками. — Я чув, що є люди, які дістають од цього насолоду».

«Саме так, — відповів я. — А тепер ідіть додому і повправляйтесь місяць-другий у цей спосіб, а там буде видно. О’кей?»

«О’кей», — сказали вони і заплатили мені готівкою без жодних заперечень.

«Приємного вам відпочинку», — побажав я їм на прощання. Молодята подякували мені й пішли геть. Хлопчина відразу обійняв її за талію, так немов не міг дочекатись, поки прийдуть додому й візьмуться за діло.

А за кілька днів він знову приходить сам-один і каже медсестрі, що хоче бачити мене негайно. А тільки-но ми залишилися вдвох, сам на сам, він мені в пику як затопить!

— За що?

— Прямо в ніс… «Теж мені вчитель», — каже, і — лусь! Я так і сів на підлогу. Ось як воно буває, я не брешу…

— Вірю, що не брешеш, — мовив Йоссар’ян. — Але чого він на тебе так розізлився?

— Тю! — аж підскочив роздратований Док Дайлік. — Звідки ж я можу знати?

— Можливо, через отого святого Антонія?

Док Дайлік отетеріло глипнув на Йоссар’яна.

— Через святого Антонія? — здивовано перепитав він. — А хто такий святий Антоній?

— А звідки я можу знати? — задирливо запитав Вождь Зелений Вуж, який саме в цю мить увійшов, хитаючись, до намету з пляшкою віскі, яку ніжно пригортав до грудей. Із зухвалою посмішкою він умостився поміж Йоссар’яном та Доком Дайліком.

Док Дайлік підвівся й мовчки виніс свого стільця надвір, зігнувшись під непосильним тягарем несправедливості, що стала для нього вічним прокляттям. Він не міг витримувати товариства свого сусіди по намету.

Вождь Зелений Вуж мав Дока Дайліка за недоумка.

— Їй-бо, не знаю, що з ним таке, — з докором казав він. — Я його просто не розумію. Та й як його зрозуміти, коли в нього клепки нема? Бо якби була клепка, він би негайно схопив лопату й почав копати. Просто тут, у наметі, почав би копати, он під моїм ліжком! І в ту ж хвилину цвіркнула б нафта. Розкажи йому про того солдата в Штатах, який лопатою докопався до нафти. Бо цей навіть і не чув про нього… Як там його звуть, того смердючого пацюка, звідника того зашмарканого з Колорадо?

— Зелензим.

— Еге ж, Зелензим.

— Він просто боїться, — пояснив Йоссар’ян.

— Ой, ні, ти не знаєш Зелензима, — і Вождь Зелений Вуж із неприхованим захватом похитав головою. — Цей гниляк, розумаха, сучий син — він нікого й нічого не боїться.

— Я кажу про Дока Дайліка. Він боїться — ось що з ним!

— А чого йому боятися?

— Він тебе боїться, — пояснив Йоссар’ян. — І боїться, що ти помреш од запалення легень.

— І правильно робить, що боїться, — відказав Вождь Зелений Вуж, і його могутні груди здригнулися від глибокого нутряного сміху. — Помру при першій же нагоді, от побачиш!

Вождь Зелений Вуж — гарний темнолиций напівкровний індіанець з племені крік із Оклахоми, з масивним вилицюватим обличчям та чорним, завжди скуйовдженим волоссям — з відомих лише йому самому містичних причин поклав собі померти від запалення легень. Це був гарячий, мстивий індіанець, позбавлений будь-яких ілюзій. Він ненавидів чужинців з такими прізвищами, як Пескарт, Порк, Гадд чи Тупермейєр, і волів, щоб вони забралися геть — туди, звідки прийшли їхні паршиві предки.

— Ти навіть не уявляєш собі, Йоссар’яне, — на весь голос загорлав він, щоб під’юдити Дока Дайліка, — до чого добре жилося людям на нашій землі, поки ці гади не запаскудили її своїм клятим благочестям!

І Вождь Зелений Вуж прагнув якнайдошкульніше відплатити за все білим приходням. А що він ледве вмів читати й писати, його зачислили до розвідвідділу, в підручні капітанові Гадду.

— А як у біса я міг навчитися читати й писати? — вигукнув Вождь Зелений Вуж із удаваною войовничістю, щоб його добре почув Док Дайлік. — Де б ми не поставили вігвам, ті одразу заходжувалися бурити нафтову свердловину. І де б не починали бурити, відразу знаходили нафту. А щойно знаходили нафту, то примушували нас згортати вігвам і перебиратись на нове місце. Ми були для них живими «водяними паличками»! Вся наша родина мала якусь природжену спорідненість, чи що, із нафтовими покладами, тож незабаром за нами по п’ятах бігали цілі юрми спеців — мабуть, од усіх нафтових компаній світу. Ми завжди мусили кудись перебиратися! Спробуй-но тут виховати дитину — чорта з два! Я не пригадую жодного місця, де б ми затримались більше, як на тиждень.

Перший, кого він запам’ятав у житті, був геолог-розвідник.

— Щоразу, як на світ з’являвся новий Зелений Вуж, — провадив він далі,— біржові акції круто йшли вгору. Зрештою нас почали невідступно переслідувати повні бригади бурильників з усім устаткуванням, вони просто наступали один одному на п’яти. А далі компанії стали об’єднуватися, щоб скоротити число розвідувачів, прикріплених до нашої родини. Але юрби наших гонителів усе одно зростали. Нам уже не давали навіть як слід поспати. Ми зупинялися — й вони зупинялися, ми рушали — й вони рушали з усіма своїми польовими кухнями, бульдозерами, лебідками та движками. Ми стали немовби ходяча реклама. Власники найкращих готелів навперебій запрошували нас одвідати їхні міста, бо знали, що тоді не буде відбою від клієнтів. Серед тих запрошень були ой які привабливі, та ми не могли з них скористатись — адже ми індіанці, а де ти бачив, щоб індіанців пускали до пристойного готелю?! Повір мені, Йоссар’яне, расові упередження — то страшна річ. Жахливо, коли до чесного, лояльного індіанця ставляться, як до якогось чорнопикого негритоса, жидюги, макаронника чи цигана!

Вождь Зелений Вуж сумно похитав головою.

— І от, Йоссар’яне, нарешті це сталося — прийшов початок кінця. Вони стали заходити на нас із фронту: намагалися здогадатись, де ми