Філіп Пулман - Магічний ніж

— Це штани, — сказала вона, — а я дівчинка. Ти кажеш дурниці.

Віл знизав плечима: картата спідниця була непримітною, й це було головне. Перед тим як вони вийшли, Віл кинув у касу за прилавком декілька монет.

— Що ти робиш? — спитала Ліра.

— Розплачуюся. За все треба платити. Хіба у вашому світі не платять за те, що беруть?

— У цьому світі — ні! Я впевнена, ці діти ні за що не платять.

— Може, вони й не платять, але я — плачу.

— Якщо ти поводитимешся як дорослий, тебе схоплять примари, — зауважила дівчинка, не знаючи, чи варто й далі дражнити Віла, чи, може, дратувати його небезпечно.

При денному світлі Віл роздивився, якими старовинними були будинки в центрі міста — деякі з них мали вигляд руїн. Діри в асфальті ніхто не залатував, шибки у вікнах часто-густо були розбиті, штукатурка осипалася. Утім, було очевидно, що колись це місце було красивим і величним: крізь різьблені арки можна було побачити величезні зелені поля й ліси, а деякі великі будівлі нагадували палаци — і це попри те, що кам'яні сходинки були вкриті тріщинами, а дверні рами відійшли від стін. Усе було таким, ніби замість того, щоб знести будинок і побудувати новий, мешканці міста лише нескінченно накладали латки.

Вони підійшли до башти, що височіла край невеличкого майданчика. Це була найдавніша з бачених ними будівель: проста чотириповерхова вежа із зубчастою верхівкою. Освітлена яскравим сонцем, вона видавалася такою загадковою, що Віл і Ліра, не змовляючись, підійшли до напіввідчинених дверей, до яких вели грубо витесані з каміння сходинки. Подивившись на двері й так нічого й не сказавши, вони спустилися на бруківку.

Коли вони вийшли на широкий бульвар із пальмами, Ніл запропонував дівчинці шукати невеличке кафе на розі — із зеленими металевими столиками зовні. Ліра знайшла його досить швидко; вдень воно було ніби меншим і менш занедбаним, але це було саме те місце — з оцинкованою стійкою, апаратом для готування кави та недоїденою тарілкою рисотто, котре через спеку вже почало тхнути.

— Це тут? — спитала дівчинка.

— Ні, те місце знаходиться посеред алеї. Подивися, чи немає поблизу інших дітей.

Але вони були самі-самісінькі. Віл провів дівчинку на широку алею з пальм та озирнувся, шукаючи потрібні йому прикмети.

— Думаю, воно було приблизно тут, — сказав він. — Коли я пройшов крізь нього, то мені було якраз видно верхівку того великого пагорба за білим будинком, з цього боку було кафе, а…

— Який воно мало вигляд? Я нічого не бачу.

Віл пошукав навколо. Може, вікно зникло чи зачинилося? Нічого не було видно.

І тоді він раптом побачив його. Хлопець зробив пару кроків назад і вперед, не відриваючи очей від його краю. Як і минулого вечора в Оксфорді, вікно можна було побачити лише з одного боку: якщо зайти за нього, воно ставало невидимим. Сонячні промені на траві за ним були такими самими, як на цьому боці — але водночас якимись невимовно іншими.

— Ось воно, — промовив Віл, переконавшись, що не помиляється.

— Ага, я його бачу!

Ліра була дуже збуджена і так само приголомшена, як він, коли почув, що Пантелеймон розмовляє. Деймон, не в змозі залишатися в кишені, перетворився на осу й декілька разів пролетів туди й назад крізь вікно, а Ліра тим часом розгублено намотувала своє й досі вогкувате волосся на палець.

— Відійди вбік, — порадив їй Віл. — Якщо ти стоятимеш перед вікном, люди побачать твої ноги й зацікавляться. Я не хочу, щоб хто-небудь помітив вікно.

— А що це за гомін?

— Машини. Це місце знаходиться поруч з оксфордською дорогою, і там завжди жвавий рух. Нахилися та подивись на дорогу збоку. Насправді зараз не варто проходити крізь вікно, бо навколо забагато людей. Але якби ми пролізли туди вночі, було б важко знайти те, що нам потрібно. Принаймні, пройшовши крізь вікно, ми можемо прикинутися, що просто гуляємо. Підеш першою. Просто пірни в нього та швидко відійди на декілька кроків.

За спиною в Ліри був невеличкий синій рюкзак — вона наділа його після того, як помилася, — і тепер вона зняла його та взяла в руку, після чого нахилилася й зазирнула у вікно.

— Ой, — різко видихнула вона. — Так це твій світ? Це не схоже на той Оксфорд, у якому я була. Ти впевнений, що це саме Оксфорд?

— Звичайно, я впевнений. Пройшовши крізь вікно, ти побачиш відразу перед собою дорогу. Іди ліворуч, і трохи далі ти побачиш іншу дорогу. Там поверни праворуч — дорога приведе тебе до центру міста. Добре запам'ятай, де знаходиться вікно, гаразд? Це твій єдиний шлях назад.

— Гаразд, — відповіла Ліра. — Запам'ятаю.

Стиснувши рюкзак двома руками, вона пірнула крізь вікно в повітрі та зникла. Віл нахилився, щоб подивитися, де вона.

Ліра стояла на оксфордській траві з осою-Пантелеймоном на плечі. Судячи з усього, її появи ніхто не помітив. За декілька метрів від неї пролітали легковики й вантажівки, але ж на такому великому перехресті жоден водій не мав часу на те, щоб дивитися вбік, на незвичайний клаптик повітря — навіть якби його було видно. Крім того, потік транспорту закривав вікно від того, хто міг дивитися на це місце з іншого боку дороги.

Пролунав скрегіт гальм, потім крик і глухий удар. Віл кинувся на землю, аби побачити, що сталося.

Ліра нерухомо лежала на траві. Якийсь легковик загальмував так різко, що мікроавтобус, який їхав слідом, ударив його ззаду та проштовхнув уперед.

Віл миттю кинувся крізь вікно — до Ліри. Ніхто його не побачив: усі очі були прикуті до легковика, його м'ятого бампера, водія мікроавтобуса, що вилазив із кабіни, та дівчинки.

— Я нічого не могла вдіяти — вона кинулася через дорогу, — розгублено казала водій легковика, жінка середнього віку. — Ви їхали надто близько, — звернулася вона до водія мікроавтобуса.

— Не в тому річ, — відповів той. — Як там дівчинка? Він спитав це у Віла, котрий стояв на колінах біля Ліри.

Хлопець підвів голову й озирнувся, відчувши гострий докір сумління — це він винен у тому, що сталося. На Траві лежала Ліра, трусячи головою та швидко-швидко блимаючи очима. Він побачив, як заціпенілий Пантелеймон у вигляді оси повзає по стеблинці трави поруч із нею.

— Як ти? — спитав він у дівчинки. — Поворуши руками й ногами.

— Дурепа! — крикнула жінка з легковика. — Вона кинулася перед машиною, навіть не озирнувшись по сторонах. Що мені було робити?

— Ти жива, люба? — поцікавився водій фургона.