Семен Дмитрович Скляренко - Святослав (укр.)

– А що мені допомагати? – відповів і навіть засміявся Микула. – Куди ходить мій топір і рало, там і я ще хазяїн. Маю руки сам, добрі руки у Вісти.

– Ми проживемо, сину, – додала й мати.

– От тільки Малуші жаль, – замислився Микула. – Будь усе, як колись, та щоб могли ми приготувати їй посаг – умикнули б дівчину з нашого роду. А так… ну що ж, у неї руки також добрі, де будемо ми, там і вона.

Малуша, що сиділа напроти батька й поволі сьорбала юшку, не могла збагнути всього, що говорять про неї. Вона розуміла тільки одно – їй бажають добра.

Але в Добрині, що дивився на сестру й милувався нею, дуже боліло серце – адже справді жде її тут, у Любечі, зла доля; що краса дівоча, коли посагу немає.

І через те що мед трохи вдарив у голову Добрині, а хотілось зробити сестрі добре, він сказав:

– А що, коли я візьму Малку до города?

– Що ти мовиш, сину? – навіть не зрозумів батько.

– А те, що хочу взять Малушу до Києва. Чи поїдеш ти зі мною до Києва, Малко? – звернувся він до сестри.

Вона поклала ложку набік і подивилась на Добриню великими своїми очима. Тепер вона зрозуміла, про що йде мова. Добриня питає, чи згодна вона поїхати до Києва.

Відповісти на це питання дівчині було нелегко: вона звикла робити тільки те, що загадує батько, і тепер повернулась до нього, поглянула батькові в очі.

– Ну, Малко, – відповів, підбадьорюючи, той, – думай сама, що робити. Чи хочеш до Києва?

– Хочу… – тихо сказала Малуша.

– Отак і буде, – сказав Добриня, – вийдемо до Дніпра, сядемо на якусь лодію, поїдемо ми до Києва-города, станемо на Почайні, покажу тобі Подол, Гору, де живе княгиня Ольга со княжичами, де стоять тереми із золотими верхами, а на стінах – вої із знаменами, а мідяні била б’ють та б’ють… І такі руки, як у тебе, знадобляться, – бояринею не будеш, а на боярських дворах візьмуть…

Мов дивну казку, слухали Микула, Віста й Малуша розповідь про город Київ і ще довго отак могли би слухати, але у Добрині не вистачило більше снаги й хисту, і він кінчив:

– То ти й збирайся, Малко… Завтра рано будемо їхати.

Уночі Малуша довго не могла заснути й все думала, що жде її наступного ранку. Вона ще не вірила, що Добриня сказав правду, що встане сонце і сяде вона в лодію, попливе до Києва.

Але все це, мабуть, правда. У хижі тліє вогнище, червонкувате його проміння освітлює стіни, поміст, на якому сплять батько й мати. А он лежить на лаві Добриня, недалеко від нього під стіною стоять щит, спис… Біля Малуші лежить маленький вузлик: мати зібрала все для неї, зав’язала в убрус кілька пряслиць[48] – доведеться ж Малуші десь працювати, а що вона знає, крім того, що прясти й ткати; поклала оберегу – маленьку фігурку голої жінки з довгими руками й пухлим животиком – це Рожениця, богиня жінок роду, вона захистить і збереже Малушу, та ще поклала харчів. Що, крім цього, могла дати мати? Вузлик Малуша на ніч поклала біля себе, держала рукою – так було певніше, що вона поїде…

Зібгавшись у куточку лодії, щоб не заважати гребцям, Малуша думала про те, що жде її в майбутньому, але не могла його уявити. Їде Добриня, взяв її з собою, далі станеться що станеться…

А Добриня гордовито став на стерні, гребці підняли весла, любечани, забрівши у воду, одштовхнули навантажену по край лодію. От вона й рушила, гострим носом розрізуючи голубувате плесо, залишаючи по собі рябий, схожий на срібну луску, слід.

Малуша жадібно дивилась, як швидко тікає від лодії берег, як зменшуються й зменшуються там постаті любечан. Ще раз її наздогнало відлуння дужого крику, а потім по обидві руки розкинувся простір Дніпра, рівне лоно, над яким у голубій височині пливли, як і лодії, білі хмари з рожевими надутими вітрилами.

І Малуша увесь час дивилась із свого куточка на цей світ, що відкривався перед нею. Досі вона такого не бачила, знала тільки своє село, кожну кручу біля городища над Дніпром, кожне деревце і кущик. Там, здавалося їй, і закінчувався світ, вона навіть не замислювалась, а що ж може бути далі?

А тут вони пливли день, два, три, і Малуша увесь час із захопленням дивилась на береги, що стрічкою розмотувались перед нею, на городища, що з’являлись попереду, велично пропливали й залишались позаду, на лодії київських купців, які зустрічались їм на водному шляху.

І навіть коли вечоріло, вона довго не спала, а сиділа в своєму куточку, дивилась на небо, де сяяло безліч зірок, на таємниче темне плесо, береги, що вночі здавались високими, страшними, і на самотні вогники, що блукали десь далеко в полі.

Усе ближче й ближче був Київ. Якось удосвіта вона побачила на горі, на правому березі, цілий город – з високими стінами, вежами, а внизу, під горою, сотні лодій. Це був Вишгород.

За Вишгородом Дніпро круто повертав ліворуч. Тут на стрижні сходились вітри з Дніпра й Десни, чорториями вирували води, і лодія, розрізуючи їх, рила носом високу хвилю, за нею лишався запінений, схожий на борозну слід.

Але одразу ж за шпилем, де Дніпро, прийнявши деснянські води, повертав праворуч, вітер затих, плесо заголубіло, в ньому відбилися ліси, луки над річкою Почайною, що допливала до Дніпра, високі гори, а на них город Київ.

Мов зачарована, дивилась Малуша навкруг. Випливали з голубої далини і все яснішали три гори, від вершин аж до Дніпра й Почайни вкриті лісами. У багатьох місцях ці ліси по схилах були вже вирубані чи випалені, і там всюди темніли рільні землі й людські оселі. Найбільше ж вирубано було лісів і найбільше жител стояло на середній, найвищій, горі. Там і був город Київ!

З лодії видно було вершину, де височіли побудовані з колод стіни Гори – з багатьма вежами, заборолами, ворітьми, ровами й валами, з околлям перед ними. За стінами під промінням сонця, що вставало все вище над Дніпром, золотом грали дахи теремів княжих.

Нижче від города, кільцем вкруг нього, ліпилися до стін, як п’явки, чорні дворища бояр, яким не вистачало місця на Горі. На цих дворищах стояло чимало хиж дворян – ремісників, холопів, рабів. Ще нижче розкидані були, неначе ластівчині гнізда, хижі, халупи, землянки простого