Ігор Анатолійович Коляда - Богдан Хмельницький

флангів (у лісі було відразу ж розташовано підрозділи піхоти), ні з тилу, а рівне поле поперед табору в разі потреби давало змогу використати всю могутню силу удару величезної маси кінноти.

Хоча поле битви було обране поляками, Хмельницький, погодившись на битву в цій місцевості, сподівався, що досвідчена козацька піхота зможе скувати дії основних сил ворога, а більш-менш рівне поле дасть простір для використання татарською кіннотою свого бойового потенціалу, що в кінцевому підсумку й мало забезпечити успіх.

Отримавши вранці 18 червня повідомлення про наближення українського війська, король почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р. Стир – від лісу до діброви – довжиною близько 4—5 км. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися загони козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Оволодівши значною частиною навколишньої місцевості, козаки відрізали польське військо від пасовищ. Отримавши від коронного гетьмана дозвіл контратакувати та підкріплення, коронний хорунжий Конєцпольський у другій половині дня удався до атаки.

Перший день боїв завершився перевагою, принаймні моральною, польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей.

Недооцінюючи можливості українсько-татарської кінноти, перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман вирішили використати день 19 червня для з'ясування через дрібні сутички сил і намірів противника, вивівши у поле лише кінноту без підтримки піхоти. Помічений у багатьох місцях дим став свідченням для польської кінноти, яка ще не встигла зайняти бойових позицій, про наближення основних сил татарської орди. Українська й татарська кіннота вкрила всю рівнину й пагорби. Гетьман і хан вирішили випередити поляків, завдавши їм першого удару, що був спрямований на лівий фланг ворога. Битва набула такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі покинули поле бою, інакше б «їх і нога не втекла». Загинуло майже 200 тільки шляхтичів. Козаки захопили навіть корогву М. Лотоцького. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гірей почали оточувати недобитків, відрізуючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору зімкнулися так щільно, що коней довелося годувати лозою й дубовим листям, які «здобували кров'ю». Увечері кількатисячний татарський загін, вийшовши у тил ворожої армії, захопив чимало шляхтичів і слуг.

У цілому бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. Велика поразка стала холодним дощем для жовнірів і керівництва коронного війська.

За деякими свідченнями, цього ж дня хан, який не збирався доводити справу до повного розгрому польської армії, прислав до короля свого представника з пропозицією укласти мир між козаками та Річчю Посполитою, а якщо козаки не погодяться на деякі «справедливі пункти», то він «допоможе їх самих утихомирити й видасть Хмеля в руки короля».

Б. Хмельницький, не знаючи про таємні зносини хана з королем, продовжував готуватися до активних дій. Українську піхоту з обозом, що підоспіла, гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. У його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40—50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100—110 тис. чоловік.

Отже, сили українсько-татарського війська не перевищували 150 тис. чоловік. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати військо до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на милю (близько 7—8 км). На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан із своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розташовувалася на пагорбі, звідкіля можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли козацькі полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір із з'єднаних возів, потрійними ланцюгами в десять рядів, який на випадок необхідності міг стати «за добру фортецю». Гармати розміщувалися в спеціально підготовлених між возами місцях. Між возами (можливо, між рядами возів) і за ними чекала свого часу піхота, а перед табором стояла кіннота.

Польська армії складалася майже з 40 тис. жовнірів регулярного (кварцяного) війська, 20 тис. ланових і двірських жовнірів і 40 (за іншими даними – 60—80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Крім цього, у розпорядженні короля було ще 100—200 тис. озброєних слуг, готових брати участь у битві. Загальна чисельність армії сягала 200—260 тис. чоловік. Це була найбільша армія, яку протягом XVI—XVII ст. вдавалося зібрати польському уряду.

Увечері 19 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви. Відповідно до задуму на світанку король став шикувати свою армію. Попереду, по центру, навпроти козацького табору, в чотирьох місцях стояли батареї, які могли обстрілювати центр, лівий і правий фланги противника. В цілому бойова лінія польського війська розтяглася на «руську милю» (трохи більше 8 км). Для захисту табору Ян Казимир залишив частину піхоти, посполитого рушення та озброєних слуг. Біля насипаного навколо табору валу стриміли гусарські списи.

Сильний туман укривав Берестецьке поле до десятої години ранку. Хмельницький не поспішав наступати. Українські та татарські загони раз за разом зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король суворо заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела прицільний вогонь, коли кримчаки занадто близько підступали до ворожих позицій. О третій годині дня Ян Казимир зібрав військову раду, щоб обговорити подальший план дій. Одні пропонували перенести битву на завтра, бо вітер дме жовнірам в обличчя, інші – перейти в наступ. Король вагався. І лише отримавши близько четвертої години прохання князя І. Вишневецького дозволити атакувати, він прийняв остаточне рішення – розпочати наступ лівим флангом.

Помітивши це, Хмельницький наказав вирушати назустріч козацьким підрозділам правого флангу, які швидко й випередили лівий фланг. Зіткнення козаків і жовнірів було страшним. За словами очевидця, з півгодини все «було у вогні, не було нічого чути, лише гук… з ручної стрільби й з гармат, так що ми вже думали, що звідтіля вже ніхто живим не повернеться». Зав'язалася кровопролитна січа. Всі билися з відчайдушною хоробрістю. Поряд з козаками стійко трималися татарські підрозділи. Спільно їм удалося не лише стримати жовнірів, а й потіснити корогви посполитого рушення. Здавалося, от-от козаки перехоплять ініціативу. Настала критична хвилина битви. Саме в цей час стрімка атака 40-тисячної орди могла відіграти вирішальну роль. Але Іслам-Гірей затягував момент наступу. Двічі шикував своє військо, але не рушав з місця. Цим негайно скористався Ян Казимир: швидко перекинув на допомогу лівому флангу німецьку піхоту й наказав артилерії зосередити вогонь по козацьких позиціях. Тепер становище українських полків серйозно погіршилося й вони почали відступати. Переслідуючи їх, жовніри навіть прорвалися до табору, однак Хмельницький рішучими