Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

студенти, які після Першої світової війни й українських визвольних змагань опинились в еміграції. Але Грушевський обрав Український соціологічний інститут.

Саме в Українському соціологічному інституті Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології та почав впроваджувати її в українознавство, яке прагнув довести до європейського рівня. На думку Михайла Сергійовича, українське суспільство треба було досліджувати у взаємозв’язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними та психологічними чинниками. А особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ. Значення соціології в цілому Грушевський вбачав, перш за все, в тому, щоб допомогти кожній людині зрозуміти суспільство, в якому вона живе.

Щоб мати уявлення про погляди Грушевського на предмет соціології, треба прочитати його працю «Початки громадянства». Михайло Сергійович дає в ній таке визначення соціології: це наука про загальні і постійні тенденції і форми соціального розвитку.

Проаналізувавши основні ідеї позитивізму, еволюціонізму, соціології та марксизму, Грушевський помітив, що прихильники цих напрямків мають переконання, ніби соціальне життя можливо звести до формул, які описують явища природи. Але сам він тримався думки, що соціальне життя має історичний характер, тому жоден із соціальних законів не володіє тими прогресивними функціями, що притаманні законам природи. Якщо в окремих сферах соціального життя – економічній, демографічній, психологічній та інших – можна зафіксувати постійність у змінах або описати зміни якоюсь функцією, то комбінації різних рядів змін та їх перетинання роблять прогнозування соціальних явищ майже неможливим.

«Потрапляючи в потік історичних змін, соціальні форми, при всій своїй тенденції до одностайності, піддаються дуже різнопорядним впливам зовнішніх обставин і основних факторів соціального життя – біологічних, економічних та психологічних», – писав Грушевський. У його уявленні «кожна з цих функцій мала тенденцію створювати певні соціальні форми у певній послідовності і однозначності так само, як мінерал кристалізується згідно зі своїми властивостями у певний многогранник. Але складність соціального прогресу на кожному кроці порушує процеси кристалізації цих форм, впливи різних функцій соціального життя перехрещуються, нейтралізуються, викликають регресивні рухи або зміни у формах соціальної еволюції». Таким чином виходило, що, наприклад, біолог може дати приблизну картину анатомічного та фізіологічного стану людини на певній стадії її життя, а соціолог стосовно стану суспільного життя цього зробити не може.

Розглядаючи суспільну еволюцію, Грушевський стверджував, що головними її тенденціями є диференціація і інтеграція, або, іншими словами, вічна зміна, чергування індивідуального самозадоволення і колективізму. На його думку, соціологія може визначити типові ситуації і типові тенденції цього життя, і вони відчуваються у постійних повторюваннях певних взаємовідносин між явищами. Ці взаємовідносини можуть бути підведені під категорію емпіричних законів. А в людському суспільстві діють біологічні закони самозбереження роду, постійної диференціації, спадковості, виживання найбільш пристосованих та інші. Можна вказати і на аналогічні психологічні закони – наслідування і вибору, економічні закони – залежність рівня виробництва від попиту і пропозиції, розподілу праці тощо.

Грушевський підмічав, що в межах кожної з цих сфер існує власна необхідність і власні причинно-наслідкові зв’язки, які дають можливість конструювати окрему науку, скажімо, політичну економію або соціальну психологію. Завдяки цьому і весь соціальний процес, детермінований цими факторами, набуває певного ритму і певних рис загальності, наявність яких виводить соціологію за рамки чистої описовості і робить її наукою.

Праця М. Грушевського «Початки громадянства» містить розділ, присвячений «початкам генетичної соціології в українознавстві», в якому дано огляд історико-етнографічних досліджень М. Зібера, Ф. Вовка, М. Чернишова, М. Сумцова та В. Охрімовича з точки зору їх соціологічного змісту, а також проаналізовано перші розділи «Повісті минулих літ» як документального джерела з історичної соціології.

У передмові до праці Грушевський висловлював жаль з приводу того, що соціологічні дослідження, що так активно розпочалися в українській науковій літературі, згодом були згорнуті й заглухли під натиском інших інтересів. Він висловлював надію на відродження інтересу до таких досліджень. Але пауза у розвитку української соціології виявилась значно довшою, аніж міг передбачати Михайло Сергійович. Однак те, що було ним зроблено, не пропало марно. Наукові результати українських учених класичної доби та Грушевського зокрема складають міцні підвалини для відродження і дальшого розвитку їх традицій сьогодні.

Грушевський неодноразово звертався до української громадськості за кордоном з проханням матеріально допомогти Українському соціологічному інституту, і люди, що мали гроші, не могли відмовити такій людині, як Михайло Сергійович.

14 березня 1924 року Грушевський звітував із доповіддю «Український соціологічний інститут і дослідча кафедра історії культури – загальної і української». У цій роботі Михайло Сергійович зазначив, що він щорічно інформував закордонну громадськість (в основному – американську), та на Науково-технічному з’їзді у 1922 році у Харкові звітував про роботу інституту. Офіційно інститут існував до 1924 року, однак через брак коштів фактично вже у 1922 році припинив своє функціонування.

У 1924 році Грушевський повернувся в Україну – він мав намір створити тут систему соціологічних інституцій і тому ознайомив радянських науковців з основними результатами роботи інституту і виразив сподівання, що надалі буде продовжувати працю у цьому напрямку на рідній землі. Незважаючи на те, що ці спроби не дістали підтримки з боку офіційних кіл, Грушевський нарешті отримав дозвіл на створення кафедри історії України та секції методології і соціології при ній. В цей час на Україні повним ходом йшла українізація, було визнано українську мову як державну мову республіки.

Грушевському вдалося згуртувати круг себе понад півтораста людей, які теж мали бажання працювати над історією України. Михайло Сергійович засновував спеціальні комісії для різних окремих досліджень, наприклад, культурно-історична комісія займалася дослідженнями первісної культури, розглядала давні способи життя, повір’я, обряди, а комісія історичної пісенності збирала українські народні пісні. Чотири окремі комісії розглядали історію різних частин України: Правобережжя, Лівобережжя, степової України й західних земель. Почали виходити книги, присвячені історії України: збірки козацьких дум, історія Києва, історичні дослідження про Галичину, Холмщину, Закарпаття й Буковину.

Грушевському знову довелося працювати без відпочинку. Михайло Сергійович одночасно керував низкою наукових тематичних комісій з дослідження нової української історіографії, історії козаччини, історії освіти, історії України. Нарешті він відчув себе потрібним українському народові.

Кафедра історії України завдала новаторський тон українознавчим дослідженням, бо зосередилася на вирішенні актуальних проблем. Це зумовило структурний поділ кафедри на секції: соціологічного обґрунтування історії та методології, соціально-економічної і політичної історії, історико-культурної з підрозділами матеріальної та духовної культури. Уперше в самостійну структуру були виокремлені питання теоретичного і методологічного характеру. Головним своїм завданням під час роботи на кафедрі Грушевський вважав підготовку нових кадрів українських істориків. Готуючи істориків, Михайло Сергійович направляв їх на пошук, систематизацію, опрацювання малодосліджених тем, популяризацію набутих знань серед українців та європейської громадськості.

В