Олександр Степанович Дерманський - Король Буків, або таємниця смарагдової книги

class="p1">— Ну, я б, може, зміг вам чимось допомогти.

— Годі, нас не обкрутиш довколо пальця, — зробив крок назад Гаврик. — Ми все про тебе знаємо. Клич варту, нам нікуди тікати.

— Що ж ви про мене знаєте? — здивувався Геліус.

— Ти зрадив Крива, — мовив бука. — Ми граємо в різних командах. Ти ж той самий Геліус?

— Гаразд, — спокійно відповів люд, — я той самий Геліус. Я справді колись зрадив Крива, але… але зараз хочу допомогти вам.

— З якої це радості? — тепер уже здивувався Гаврик.

— Я розповім вам усе, — відповів Геліус і сів на кам’яний ослін. — Багато років тому, коли почалася вся та історія з Оберегами та драконами, я став на бік короля буків і Спарта в боротьбі з Наритом. Здавалося, Крив довіряв мені. Я поважав його за силу і розум. Мені подобався бука.

Та якось в одній сутичці мені не пощастило: я потрапив у полон до чаклуна. Він хотів знати, де є Смарагдова Книга. Мене залякували й били. Я не знав, де Крив зберігає те, чого так жадав Нарит, тому не боявся обмовитися. Втім, я затявся не зронити й слова. Тортур не боявся.

Коли Нарит спробував мене підкупити грішми, я сміявся йому в обличчя, проте не зміг передбачити, що маг запропонує мені щось дорожче за золото. Те, перед чим не зможу встояти.

Ви, мабуть, знаєте, що я люд. До Міста вкрай рідко потрапляє хтось із наших країв, але ж вам відомо, що люди не живуть так довго, як ви, мешканці Міста.

— Це й збило нас із пантелику, — сказав Гаврик, — коли ми дізналися про тебе. Насправді ти б уже давно мав померти.

— Так воно і є. Продовження життя — ось ціна моєї зради. Живучи поряд з істотами, чиє існування вимірюється тисячами років, мимоволі відчуваєш себе нікчемою, що помирає, не встигнувши усвідомити, що ж таке життя. Порівняно з мешканцями Міста люди живуть лише мить.

Нарит обіцяв мені за Смарагдову Книгу майже вічне життя.

Я повинен був повернутися до Крива й викрасти її. А ще мусив допомогти зневогнити драконів. Для цього чаклун вимагав частину Спартового тіла.

— Я не розумію, — перебив люда Гаврик, — як ти міг щось відтяти в нього? Та й ми точно знаємо, що Хранитель залишився цілим і неушкодженим.

— Я й не збирався четвертувати Спарта. Потрібна річ сама втрапила мені до рук. У бою дракона зачепила стріла. Я зголосився перев’язати подряпину на кінчику його хвоста й просто відірвав одну лусочку, зчесану стрілою. Наритові згодилася би будь-яка часточка драконового тіла.

Залишалося ще дізнатися дещо про Книгу. Та Крив або щось запідозрив, або просто був обережним — словом, він не втаємничував мене у сховок Книги.

Я шукав Оберіг буків, але, не знайшовши, мусив утікати. Тієї ж ночі драконів було зневогнено, а на зорі — розбито. Мало кому пощастило втекти.

— Ти підлий зрадник! — вигукнув Гаврик.

— Твоя правда, — сказав Геліус цілком серйозно. — Я зрозумів це вже за якихось п’ятдесят років, коли збагнув, що краще побути мить героєм, аніж вічність — зрадником і блазнем. Люди повинні бути людами й жити стільки, скільки їм призначено. Уже більше двохсот років я караюся за зраду. Знаю, що мені не може бути прощення, але… прошу вас дозволити хоч якось спокутувати свою провину за лихо, що я заподіяв цілому Місту.

— Що від нас потрібно? — спантеличено спитав бука.

— Прийміть мою допомогу. Я скажу вам, де Крив.

— Крив живий!?

— Тихо, нас можуть почути, — злякано прошепотів люд. — Так, його ув’язнено в Карликовій вежі.

— Хутчіше веди нас до нього, — схопив блазня за руку Гаврик.

— Не поспішай, буде краще, коли ви повернете йому Книгу. Він зараз безсилий, і без Книги свобода короля буків нічого не буде варта. Ви знаєте, де зараз Оберіг?

— Так, — кивнув бука.

— Тоді я виведу вас із замку, коли стемніє. А до вечора чекайте мене тут.

Геліус загасив смолоскип і вийшов.

Потвора з Чорного озера

Місяць над Місячною вежею був як ніколи великим і яскравим. Надворі вечоріло.

Гаврик і Петяка, ховаючись у затінку замкової стіни поволі віддалялися від воріт.

Щойно друзі вийшли із замку, Геліус, як і обіцяв, вивів буку з горобчиком. Він наказав тролям, які охороняли ворота, відчинити браму. Велетні були на диво слухняними. Вони беззаперечно виконали наказ блазня.

Гаврик з Петякою прямували до Чорного озера, їм кров з носа потрібно було до світанку вийти з Міста непоміченими. До того ж вони сподівалися десь біля озера знайти Шмигуна.

Йшли мовчки, скрадаючись від будинку до будинку, від дерева до дерева, від куща до куща. Згодом найшла хмара й стало темніше.

Майже опівночі друзі дійшли до Чорного озера.

— Ходімо до Понтієвої печери, — стиха промовив Гаврик. — Шукатимемо Шмигуна.

— Добре, — кивнув Петяка і полетів уперед.

За хвилю він повернувся наляканий.

— Там щось велике і страшне! — заторохтів горобчик. — Воно когось їсть! Хоч би не Шмигуна.

— Біля печери?

— Еге ж, біля самісінької печери.

— А що воно таке? — спитав бука.

— Не знаю, в темряві не розгледів. Але, повір мені, воно дуже велике і зле.

— З чого ти взяв?

— Воно так жахливо гарчить і плямкає! Напевно, це якась потвора з Чорного озера.

— Не вигадуй, у ньому нічого не живе й не може жити.

— Тоді я не знаю, що там таке. Звуки такі огидні!

— Хоча… — почав міркувати вголос бука, — якщо ніхто не живе в самому озері, це ж не означає, що біля нього не може мешкати якийсь упир.

— Точно, — шморгнув дзьобом Петяка, — і той упир уже дожирає Шмигуна.

— Не поспішай робити висновки, — заспокоював друга й себе Гаврик. — Давай підійдемо ближче й роздивимось.

— Знаєш, — сказав Петяка, — я подумав, що, можливо, це печерний помідор досмоктує з непритомного Шмигуна останні життєві соки…

— Нічого гадати, ходімо ближче, — обірвав горобчика бука й рушив до печери.

Біля печери темніло щось велике, і від нього долинали бридкі звуки, від яких у жилах холола кров.

— Дивні звуки, — зупинився Гаврик.

— Страшно наближатися до тієї потвори, — сів йому на плече горобчик.

— Мусимо йти, — сказав бука, — раптом там і справді Шмигун.

Гаврик пішов далі — прямо на щось невідоме, що темніло біля печери.

Підійшовши впритул, бука побачив, що потвора не рухається, хоча не припиняє плямкати й гарчати.

Тремтячими руками бука дістав сірники й видобув вогонь.

— Шмигун!!! — заволав Петяка.

Просто на траві, під великою купою каміння, мирно спав лепрехун. Уві сні він голосно хропів і час від часу плямкав губами.

Звісно, що Шмигун прокинувся від лементу горобця.

— Що?!