Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

він заявив. Йому не дозволили, звісно, то він закопав собаку за цвинтарною огорожею й ніколи більше не з’являвся в церкві. Щонеділі він відвозив до церкви свою сім’ю, а тоді всідався коло могили свого пса й читав там Біблію, доки тривала служба. Кажуть, він, як умирав, то попросив дружину поховати його поряд із тим псом. Вона була смиренна душенька, а тут як зворохобилася, та й відказала, що вона нізащо не ляже в одну могилу із собакою, а коли Александр воліє спочити поряд із псом, а не із дружиною, то нехай так. Александр Еліот був упертий, наче осел, але він любив свою дружину, тож поступився й сказав: «Гаразд, ховай мене, де хочеш. Та коли пролунає сурма Гавриїла, мій пес постане з мертвих разом з нами всіма, бо душі в нім було не менше, ніж в усіх тих триклятих Еліотах, Крофордах і Мак-Алістерах, що колись топтали цю землю». То були останні його передсмертні слова. А щодо Маршала — ми до нього вже звикли, тільки незнайомців він мовби як іноді лякає своїм виглядом. Я знаю його з десятилітнього віку — зараз йому п’ятдесят — і ми з ним друзі. Сьогодні ми ото ловили тріску. Це все, що я тепер можу — ловити форель і тріску. А колись було не так — ох, не так. Чого я тільки не робив колись — ви й самі побачили б, якби прочитали мою «книгу життя».

Енн саме хотіла поцікавитися, що то за «книга життя», коли їй завадив Перший Помічник, вистрибнувши на коліна капітанові. То був лискучий вгодований кіт, із мордою круглою, мов повний місяць, допитливим поглядом зелених очей та великими, удвічі більшими, ніж звичайні, лапами. Капітан Джим ніжно погладив його оксамитову спину.

— Я не надто любив котів, доки знайшов Першого Помічника, — мовив він під акомпанемент гучного муркотіння. — Я врятував йому життя, а як ти комусь життя врятуєш, то прив’яжешся до нього неминуче. Це майже те саме, що дати життя. Стільки легковажних людей у світі є, пані Блайт. Деякі з городян, котрі тут мають літні будинки, легковажні аж до жорстокості. А бездумна жорстокість найгірша. З нею ніхто ради не дасть. Влітку вони тут мають котів, годують їх і пестять, і чіпляють їм стрічечки та комірці, — а восени забираються й кидають тварин на голодну й холодну смерть. Мені, пані Блайт, від цього аж в очах темніє. Торік узимку я знайшов на березі сердешну мертву кицьку-матір, і коло неї трьох кошенят, геть вихудлих, шкура й кістки. Вона померла, затуляючи їх від холоду. Її бідні закоцюблі лапи досі обіймали їх. Господи, я заплакав. Потім я вилаявся. Потім я відніс тих бідолашних кошенят додому й нагодував, і знайшов їм добрих хазяїв. Я знав жінку, що покинула ту кицьку, і коли цього літа вона повернулася, я пішов просто до неї і все їй сказав, що про це думаю. Я мовби як не в свою справу поткнувся, та я завжди потикаюся з добрими намірами.

— І як вона до цього поставилася? — запитав Гілберт.

— Заплакала й відповіла, мовляв, не подумала. А я їй кажу: «Хіба це виправдає вас у судний день, коли вам доведеться відповідати за життя цієї сердешної матері? І чи не для того нам дана голова, щоб думати?» Певно, більше вона не буде кидати котів напризволяще.

— Перший Помічник теж був із покинутих? — запитала Енн, намагаючись установити дружні стосунки з котом, що приймав її увагу ласкаво, хоч і дещо зверхньо.

— Так. Я знайшов його взимку, у лютий мороз. Він висів на гілці, у зашморгу з тієї дурноверхої стрічки, що хтось йому на шию почепив. Був ледь живий від голоду. А як він дивився, пані Блайт, якби ви бачили! Він був малим кошеням, але якось добував собі харчі, аж доки ото не повис. Коли я його звільнив, він так жалісно лизнув мені руку своїм червоним язичком. То ще не був такий сильний моряк, як тепер. Був такий «вельми тихий, понад усіх на світі».[17] Це було дев’ять років тому, тож як на кота, він прожив довге життя. Добрий він товариш, Перший Помічник.

— Мені здається, вам слід було б мати пса, — мовив Гілберт.

Капітан Джим похитав головою.

— Колись у мене був пес. Я так його любив, що, коли він помер, сама думка про те, щоб узяти нового, здалася мені мовби як неприпустимою. Він був другом — ви ж розумієте, пані Блайт? Перший Помічник лише приятель. Мені він подобається — найбільше за ту диявольську перчинку, що є в ньому, як в усіх котах. Але свого пса я любив, і потай завжди розумів, як воно було Александрові Еліоту. У доброму собаці нічого від диявола нема. Мабуть, їх за те й люблять більше, аніж котів. Але хай мені всячина, якщо вони так само цікаві. Ну, от я розбалакався. Чого ви не велите мені замовкнути? Я, коли можу з кимсь поговорити, то й міри не знаю. А ви, коли вже допили чай, то чи не хотіли би поглянути на сякі-такі мої дрібнички? Я їх позбирав у різних закутках світу, куди був потикався.

«Сякі-такі дрібнички» капітана Джима виявилися прецікавою колекцією дивовижних, страшних, деколи химерних і дуже гарних речей. І чи не з кожною була пов’язана якась надзвичайна історія.

Енн назавжди запам’ятала той захват, із яким слухала ці старі оповідки місячного вечора, біля зачарованого вогню, коли знадвору в розчахнуте вікно було чути поклик сріблястого моря та його схлипи від ударів об скелі там, унизу.

Капітан Джим не промовив ані слова похвальби, і все ж неможливо було не завважити, яким героєм був цей чоловік — відважним, чесним, винахідливим та відданим. Тут, у своїй невеличкій кімнатці, він розповідав — і давні події оживали перед його слухачами. Вигином брови, порухом вуст, жестом, словом капітан Джим змальовував людину чи сцену так, що їх можна було цілком виразно бачити.

Деякі із пригод капітана Джима були такі дивовижні, аж Енн і Гілберт потай замислилися, чи не перебільшує він, зловживаючи їхньою довірою. Проте, як їм невдовзі довелось переконатися, тут вони були до нього несправедливі. Усі його історії були правдиві до останнього слова. Капітан Джим був природженим оповідачем, і «діяння днів минулих» поставали перед його слухачами в усій їхній первісній гострій та болючій ясності.

Енн і Гілберт сміялися й тремтіли, слухаючи його історії, а якось Енн усвідомила навіть, що