Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

Сергіївна. — Але тепер — навіть не знаю! Чого вас понесло в музей, хотіла б я знати? Дитячих малюнків ніколи не бачили?

— Там були й цілком професійні роботи, — промимрив Аристарх. Тепер він теж зніяковіло глянув на Ірку. — Ірка всього-на-всього хотіла виконати ваше завдання щодо Іващенка. А я їй допомагав. Навіть уявити не міг, що пси, тобто відьми…

— Ви що, вирішили справити на мене враження? — сплеснула руками Рада Сергіївна. — Гадали, я вижену Ірку прямо в пащеки оцим старим мерзотницям? Та як ви могли? Аристарху Теодоровичу! Ну, це щось… нереальне! Логіка іншого світу! — насуплена директриса гнівно розглядала пейзажі, що пролітали повз вікна автомобіля.

Отакої! Ірка ніяково засовалася. Якось недобре вийшло. Ледь до відьм не втрапили та ще й ні з того ні з сього скривдили Раду.

— Вибачте, будь ласка, Радо Сергіївно, — тихенько попрохала Ірка. — Ну, Радочко Сергіївно, ну будь ласочка…

— Це я в усьому винен, — швидко урвав її Аристарх. — Фактично я підбив дівча на цю витівку!

— Добре, — коротко видихнула директриса. — Мабуть, я теж винна. Мабуть, я надто суворо поводжуся й лякаю людей. Добре. Як каже молодь — проїхали.

Ірка перечекала, доки Рада вкотре погладить її по голові. Чого не стерпиш заради примирення. «Мерседес» повернув до їхнього двору.

— Може, сьогоднішній випадок чомусь вас навчить. Хоч зрозумієте, до чого призводить дурна самодіяльність. Ще б трохи — і попались би відьмам, та й більш нічого!

— Чому ж нічого? — щиро здивувалась Ірка. — У мене все тут! — вона підняла рюкзачок. — На Іващенка будемо замовляння накладати, чи як?

— Я гадав, ти не встигла, я ж тебе звідти витяг, — мимохіть здивувався Аристарх, скеровуючи машину у ворота.

— Я все встигла! — обурилася Ірка. — Можна подумати, для цього треба багато часу!

— Можу я поцікавитися, що саме ти встигла? — у Радиних словах знову вчулася в’їдливість.

— Усе, як ви вчили, Радо Сергіївно! — швиденько відповіла Ірка. — Я його слід зняла. Ось! — смикнувши за блискавку рюкзака, Ірка витягла ганчірку з чітким відбитком підошви.

Аристарх потягнув ручне гальмо й озирнувся, розглядаючи Ірчин трофей.

— Ти впустила мікрофон і підібрала! — здогадався він.

Ірка кивнула:

— Навіть очі відводити не довелося, адже ця стара ганчірка й так нікого не цікавила.

— Найприкріше, що нас вона теж не цікавить, — з іще більшою в’їдливістю сказала Рада. — Ти, Ірко, погано слухала мої пояснення. Слід можна зняти із сухої землі, на цеглі відбиток отримати…

Навіть на асфальті, мабуть, але на ганчірці!.. Нонсенс!

— А яка різниця? — тихо запитала Ірка.

— Хоча б та, що слід треба буде класти до гарячої пічки! Надовго! Як ти збираєшся засунути свою ганчірку до пічки?

— Як курку. У фользі, — незворушно повідомила Ірка.

«Звісно, прадавні надніпрянські відьми не мали кухонної фольги. Але ж це не означає, що й сучасним відьмам не можна нею користуватися!» Нічого цього Ірка, звісно, казати не стала. Рада й без того розгубилася:

— Не знаю, чи є в нас на кухні фольга, — пробелькотіла вона.

— Якщо ні, попросимо Аристарха Теодоровича з’їздити до нічного супермаркету, — запропонувала Ірка.

Менеджер миттю зробив незадоволену фізіономію:

— А може, грець із ним? У вас із Радою Сергіївною знову мир, нікому нічого доводити не треба…

— Ні вже, нехай! — Рада Сергіївна відчинила дверцята й вибралася з машини. — Мені цікаво, що в дівчинки вийде! Прошу на кухню! — і вона нагородила Ірку таким поглядом, що та зрозуміла: може, Рада Сергіївна і буде її вчити, і в школу до себе візьме, але любити… дзуськи. Симпатії від директриси Ірка ніколи в житті не дочекається!

Ну й не треба! На фіга їй Радина любов? Ірку взагалі ніхто не любить, і нікому вона триста років не потрібна. Он рідна матуся — і та навіть не згадує, і нічого! Ірка теж вилізла з машини й рішуче попрямувала на кухню.

Рулон фольги був у кухонній шафці. Ірка нашвидкуруч вирізала три широкі смуги й розклала їх на столі шестикутною сніжинкою, а в центрі поклала ганчірку з відбитком.

— Це що, так вимагає ритуал? — шанобливо спитав Аристарх, який клав дрова в старезну піч.

Ірка повагом кивнула. Не пояснювати ж, що бабуся так само загортала курку, щоб жодної щілинки не лишалося. Ірка щільно загорнула ганчірку у фольгу.

— Розпалити ти маєш сама, — сказав Аристарх, оглядаючи перекладені папером дрова.

Ірка піднесла сірник, папір миттю спалахнув. Обережно поторсавши його коцюбою, вона зачекала, доки вогонь перекинеться на дрова. У пічці загуло.

Коли Ірка повернулася до столу, то побачила, що Рада теж узяла участь у підготовці. На столі стояло дзеркало, певно, для спостереження за наслідками Ірчиного замовляння. А поруч лежали великий цвях і молоток. Ірка критично зиркнула на молоток. Пакет із ганчіркою — не цегла, тож забивати цвях зовсім не обов’язково, його можна просто встромити. Ні, краще вже не дратувати Раду зайвий раз! Ірка схопила молоток. Ну, зараз усе вирішиться!

Легенько постукуючи молотком по приставленому до пакета цвяхові, Ірка пошепки почала повторювати:

— У голову з-під голови, у серце з-під сердця, у стидесят сім суставок і живок, у руки й ноги, там ся зостав, чоловіка Іващенка мучити й бити, віку йому вкоротити! Я тобі приказую, я тобі наказую!

— На лист, мерщій! — скомандувала Рада Сергіївна.

Ірка кинула пакет на лист і засунула в пічку над вогнем. А потім слідом за Радою прикипіла поглядом до дзеркала. Там, немов на екрані телевізора, з’явилось обличчя Іващенка, уже таке знайоме й звичне, неначе він був Ірчин родич. Бізнесмен посміхався тій самій красивій жінці, яка була на фотографії. Здавалося, з ним усе гаразд. Рада переможно й водночас стривожено глянула на Ірку, ніби раділа й шкодувала з приводу невдалого результату ворожіння.

Цієї миті Ірка побачила, як Іващенко смертельно зблід. Посмішка враз зникла з його обличчя, він сунув руку під піджак, до серця, ноги йому підігнулися… Стривожена жінка схопила його за лікоть…

— Є! — тріумфально закричав Аристарх.

— Справді, вийшло, — знічено протягла Рада й накрила зображення рукою. Дзеркало миттю спорожніло. Директриса обернулася до Ірки: — Вітаю, люба. Ти цілком переконливо довела свою правоту. Так тримати, — і вона потяглася, аби погладити Ірку по голові.

Спочатку Ірка було подумала, що оскільки вже вона така успішна відьма, то від Радиної руки можна й ухилитися. Але потім вирішила не злити директрису. Вона й так не в гуморі після Ірчиного успіху!

— Треба швидко це припинити, йому там погано, — сказало дівча, стривожено поглядаючи то на палаючі дрова, то на дзеркало, в якому щойно було бліде обличчя її «тренувального ворога».

— Безумовно, — кивнула Рада. — Аристарху