Борис Віан - Червона трава

себе на виході з широкої алеї, на тому самому місці, де розлучився з паном Бісером.

Була та сама сіро-жовта земля з каштанами й опалим листям. Тільки румовище й зарості чагарника були безлюдні. Побачив Вольф і поворот, який належало пройти, і без вагань подавсь уперед.

Він одразу ж відчув різку зміну декорацій, хоч на розрив чи порушення певної спадковості не було й натяку. Тепер перед ним лежала доволі похмура й крута брукована вулиця. Праворуч вона починалася великим сірим будинком, обсадженим кулястими липами. Ліворуч тягся темний мур, утиканий скляними скалками. Над усім панувала мертва тиша. Скрадаючись, Вольф пішов уздовж муру. За півсотні метрів натрапив на двері з прочиненим віконцем. Вольф штовхнув їх і сміливо переступив поріг. Щось коротко дзеленькнуло — і знову стало тихо. Він стояв у просторому квадратовому дворі, що скидався на подвір’я ліцею. Це місце він уже десь бачив. Сонце почало сідати. У дальшому кутку, там, де колись була контора наглядача, мерехтів жовтий вогник. Майданчик був чистий, добре доглянутий. На широкому черепичному дасі порипував флюгер.

Вольф подався на світло. Підійшовши досить близько, він побачив за скляними дверима чоловіка, який сидів біля столика й ніби на когось чекав. Вольф постукав і ввійшов. Чоловік витяг з кишені сірого лейбика годинник і підніс до очей; годинник був круглий, у сталевому корпусі.

— Ви спізнилися на п’ять хвилин, — промовив наглядач.

— Перепрошую, — сказав Вольф.

Контора мала сумний класичний вигляд. Пахло чорнилом і дезинфекцією. На столику, там, де чоловік поклав свої руки, лежала невеличка прямокутна табличка, а на ній чорними літерами викарбувано: «Пан Опік».

— Сідайте, — сказав наглядач.

Вольф сів і подивився на нього. Перед паном Опіком лежала розгорнута картонна тека з паперами різного формату. Був він років сорока п’яти, сухорлявий, з тугою жовтою шкірою на щелепах і гострим носом, похнюпленим донизу. З-під поїдених міллю брів дивились недовірливі очі, витоптане колом волосся на шпакуватій голові позначало місце капелюха, якого чоловік здіймав рідко.

— З моїм колегою паном Бісером ви вже зустрічались, — почав пан Опік.

— Так, добродію, — сказав Вольф. — Леон Авель Бісер.

— Дотримуючи плану, тепер мушу я розпитати вас про працю в школі та ваші інститутські студії, — мовив пан Опік.

— Я готовий, добродію, — відгукнувся Вольф.

— Мені дуже прикро, — докинув пан Опік, — що моєму колезі абатові Шкваро доведеться вертатися з вами назад. Справді ж бо, ваші взаємини з релігією були нетривалі, тоді як у тенета навчання ви потрапили на довгі шістнадцять років.

Вольф кивнув головою.

— Зараз ви підете від мене внутрішнім переходом і дійдете до третього коридора. Там неважко буде знайти абата Шкваро, якому ви й віддасте цього квитка. Потім знову повернетесь до мене.

— Гаразд, — погодився Вольф.

Пан Опік заповнив бланк і простяг Вольфові.

— Таким чином ми обидва матимемо час зібратися з думками. Отже, переходом до третього коридора.

Вольф устав, віддав честь і вийшов.

На серці ніби щось гнітило. Лункий перехід з дугастою стелею дивився вікнами на внутрішнє подвір’я, на сумовитий садок з алеями, жорствою і карликовими букшпанами. На посохлих клумбах, ледь порослих жалюгідною травичкою, їжачились мертві трояндові кущі. Вольфові кроки помножувались луною між стін, і йому здавалось, ніби він біжить, як біг колись, спізнюючись на уроки, а потім прослизає через комірчину консьєржки, бо великі ворота, закуті в глухі залізні листи, вже зачинено. На зернистий цементовий майданчик опускались перпендикуляри колон, що підтримували напівкруглу арку з білого черепашника. Арка потерпіла від часу найбільше. На протилежному боці в прочинені двері було видно порожні класи з партами, що уступами підіймалися вгору. Вряди-годи в поле зору потрапляла пряма й сувора чорна дошка або кафедра на зачовганому помості.

Коло третього відгалуження коридора Вольф умить засік білу емальовану табличку: «Катехізис». Він нерішуче постукав і ввійшов. Це був клас, звичайнісінький шкільний клас, без столів, з простими грубо рубленими лавами та лампами під полив’яними абажурами на довгих шнурах. Півтора метра стіни, пофарбованої в коричневий колір, що вище вироджувався в сірий брудний відтінок. На всьому лежав грубий шар пилюки. З-за столу на Вольфа дивився худезний благовидий абат Шкваро. Він мав борідку клинцем і сутану доброго крою. На столі лежав тоненький портфельчик з чорної шкіри. Вольф без подиву постеріг у його руках те саме досьє, яке кілька хвилин тому тримав пан Опік.

Він подав абатові свій квиток.

— Вітаю вас, сину мій, — озвавсь абат перший.

— Добридень, отче, — відповів Вольф. — Я від пана Опіка…

— Знаю-знаю, — сказав абат Шкваро.

— Ви кудись поспішаєте? — спитав Вольф. — Я можу піти.

— Ну що ви, що ви, — заспокоїв його абат, — маю силу часу.

Його ґречний утомлений голос оглушив Вольфа, як звук розбитої тарілки.

— Отже… — почав абат Шкваро, — стосовно мого предмета… Ну добре, ви ні в що не вірите, правда?.. Тоді скажіть мені таке… Коли ви перестали вірувати? На це неважко відповісти, еге ж?

— Та неважко, — кивнув головою Вольф.

— Ви сідайте, сідайте, — запросив абат. — Онде візьміть собі стільця… Не кваптеся, не хвилюйтесь…

— Було б через що хвилюватись… — сказав Вольф утомлено.

— Вам нецікаве моє запитання?

— Ні-ні, що ви! — вигукнув Вольф. — Тільки дуже просте, ото й тільки.

— Не таке просте, як вам здається… подумайте ще…

— Надто рано беретеся до малечі, — сказав Вольф. — Ви їх вербуєте в тому віці, коли вони вірять у дива й хочуть бодай одне з них побачити навіч. Але див нема, і на цьому все закінчується.

— Ви були не такий, — зауважив абат Шкваро. — Подібне міг би сказати хтось інший, але не ви. Ви зараз відповіли так, аби не заходити з собою в суперечність, я розумію… а поза тим, ваш випадок, коли не помиляюсь, дещо відмінний… атож, дещо відмінний.

— Ну знаєте! — обурився Вольф. — Якщо ви так добре поінформовані про мою особу, чого ж вам ще треба?

— Ваша правда, — погодився абат Шкваро, — мені нічого не треба. Це треба лише вам… лише вам…

Вольф присунув собі стільця й сів.

— Катехізис у нас викладав такий же абат, як і ви. Його звали Лисохвіст де Коленкур з Рож-Бізона.

— Шкваро — моє неповне ім’я, — люб’язно повідомив абат. — Я теж маю дворянську приставку до свого прізвища…

— Так ось, не всі діти були рівні в його очах, — провадив Вольф. — Більше його цікавили ті, що краще вбрані, а також їхні мами.

— Усе це не може стати визначальним мотивом для втрати віри, — примирливо зауважив абат Шкваро.

— У день свого першого причастя я палко вірив у Бога, — сказав Вольф. — Мало не зомлів у церкві. Думав, так хоче Ісус.