Люк Бессон - Артур і заборонене місто

Імператор з великими труднощами заспокоїв свою не в міру буйну доньку, пообіцявши, що й вона згодом також вирушить на пошуки пригод.

Сонячного ранку Упир разом із своїм загоном відбув на пошуки води. Він крокував головною вулицею міста, гордий виявленим йому довір'ям, і мешканці проводжали його бурхливими оплесками. Кілька мініпуточок навіть просльозилися.

Одне слово, Упиреві була пряма дорога в національні герої.

Експедиція виявилася дуже важкою і небезпечною.

Посуха охопила всі Континенти. Ті, хто виживав у тій страшній спеці, збиралися в банди і грабували слабших. Упир із своїми супутниками відбивали напади розбійників і вдень і вночі, і з-під землі, і з повітря.

Обоз танув на очах.

Через місяць після виходу експедиції з міста під началом Упиря залишилася половина возів і третина мініпутів.

Що далі заглиблювався маленький загін у невідомі землі, то більше ворожих племен траплялося на його шляху, то більше лютих хижаків, про існування яких мініпути й не здогадувалися, загрожували їхньому життю.

Лісами блукали здичавілі мініпути і грабували всіх, хто мав хоч краплю води.

А джерела всі висохли.

Загін, що зменшився майже утричі, минув ліс із деревами-хижаками, пройшов висохлі озера, перетнув болота, отруйні випари яких викликали у мініпутів галюцинації, обігнув пустельні, непридатні для життя рівнини, отруєні невідомими хворобами.

Упир витримав усі сутички і подолав усі випробування. І нарешті в надрах високої неприступної гори відшукав малесеньке джерельце з прісною водою.

Експедиція досягла мети, це була перемога.

На біду, в розпорядженні Упиря на той час лишився один віз і чотири мініпути для його охорони. Упир та його мініпути наповнили по вінця велику діжку з водою, поставили її на віз і вирушили додому.

Зворотний шлях був ще важчим. Усі, хто траплявся по дорозі, жадали відібрати в них воду. Дорога назад перетворилась на суцільний жах. Упир забув про кодекс честі і захищав свій вантаж, як голодний пес кістку. Він перетворився на справжнє чудовисько, і вже не захищався, а сам нападав першим.

До міста він повернувся на світанку. Мініпути зустріли його з таким захопленням, як звичайно зустрічають тих, хто першим ступив на Місяць або врятував світ, чи винайшов нову вакцину. Тобто, як справжнього героя.

Схвильовані жителі підняли Упиря на руки і пронесли його вулицями.

Коли ж він нарешті постав перед королем, то тільки й устиг сказати, що виконав доручене йому завдання. І впав, зморений сном.

Не зводячи очей з Упиря, Селенія уважно слухає його історію. Їй дуже цікаво, але вона ніколи в цьому не зізнається. Навпаки, вдає, що оповідка її втомила. Адже вона справжня принцеса, а принцеси повинні приховувати свої почуття. До того ж, вона ні на мить не забуває, який могутній її суперник. І переконана, що в його устах і слово стає зброєю.

— Через кілька місяців хвороби й отруйні випари боліт, які виснажували мене під час експедиції, далися взнаки: вони почали змінювати моє тіло, — проникливо продовжує Упир. Це продовження обіцяє бути трагічним і Принцеса відчуває, що йому тяжко згадувати минуле. — Поступово страх перед моїми хворобами охопив місто. Всі боялися заразитися. Тільки я з'являвся на вулиці, мініпути одразу розбігалися. Зі мною взагалі перестали розмовляти або намагалися обійтись кількома словами. Мені й далі ввічливо усміхались, однак ті усмішки були вимученими. Моє тіло ставало все бридкішим, і дедалі більше мініпутів обходило мене десятою дорогою. Врешті-решт я залишився сам, у своєму домі, зневажений цілим світом, наодинці із тим болем, який ніхто не хотів розділити зі мною. Я, Упир, герой і рятівник цілого народу, за кілька місяців став Упирем Бридким. А незабаром мініпути перестали мене називати по імені, а лишень однією літерою У… Жахливий У!

І зневажений принц поринув у гіркі спогади.

Лише на мить у серці Селенії пробуджується співчуття. Вона не вміє сміятися з чужої біди, але зараз їй треба з'ясувати істину, а не прислухатися до своїх почуттів.

— У Книзі Історії написано трохи інакше! — насмілюється вставити Селенія.

Упир випростується і уважно дивиться на дівчинку: слова принцеси зацікавили його. Він не знав, що його сумну долю вже занесено у велику Книгу Історії.

— І що ж говорить офіційна версія? — з цікавістю запитує він.

Намагаючись говорити якомога безпристрасніше, принцеса переказує параграф із підручника, який старанно вивчила у школі. Її навчав кріт Миро. Він прожив п'ятнадцять тисяч років і вважався найкращим учителем Великої Історії. Селенія обожнювала його уроки. Миро захоплююче розповідав про жорстокі битви і заливався сльозами утіхи, коли йшлося про мирне життя. Якщо ж доходило до розповідей про героїв, він міг навіть стрибнути на стіл і перед враженими учнями продемонструвати знамениті прийоми кротового єдиноборства. До кінця уроку він так вимотувався, що після дзвінка мчав додому, щоб влаштувати собі тривалу сієсту. Історію Упиря він знав напам'ять. І це, напевно, була єдина історія, яку він викладав з неприхованою повагою до головної дійової особи.

За офіційною версією, Упир вирушив у похід з благословення короля. Похід розтягнувся на багато місяців. Йому довелося витримати безліч небезпечних пригод, і це вплинуло на його вдачу.

Упир, який вивчав воєнне мистецтво нарівні з кодексом честі, завжди поважав свого супротивника. Але дуже скоро змушений був переглянути свої погляди, забути, чого його вчили.

Через посуху світ за стінами міста мініпутів став справжнім пеклом. Щоб вижити в ньому, треба було перетворитись на диявола. Бродячі торгівці розповідали про жахливі вчинки Упиря, випадкові мандрівники підтверджували їхні слова, додавали подробиці. Мініпути довідались про моральне падіння свого героя. Стомившись від постійних набігів грабіжників і здичавілих мініпутів, Упир перестав захищатись і почав нападати першим. Борючись за благородну справу виживання свого народу, він, аби швидше досягти мети, почав грабувати і вбивати, як звичайний розбійник. Коли ці сумні чутки дійшли до столиці, мініпутів охопила глибока скорбота: вони не звикли, що заради них хтось може нищити інших істот.

Зібрали Велику раду. Обговорювали питання десять селенелій. Радники вийшли із зали зовсім знесиленими, зате вони мали в руках текст Кодексу, названого «Книга Великих Думок».

Цей документ ліг в основу задуманої королем перебудови суспільства. Нове суспільство будувалося на законах справедливості, поваги до мініпутів і створених їхніми руками цінностей.

За кілька тижнів столиця оновилася. Тепер нічого не можна було зламати чи пошкодити без ретельної оцінки наслідків такого вчинку. Сміття перестали викидати. Його збирали докупи і влаштовували зібрання, на яких обговорювали, як його доцільніше використати. Так вимагала третя заповідь Кодексу. В головах мініпутів міцно засіла мудрість, яку