Томас Манн - Будденброки

випало свято! Лелека, — мабуть, був дужий, — крім сестрички, приніс їм ще повно всякого добра: Томасові новий ранець з тюленячої шкіри, Антонії велику ляльку з справжніми — це було диво! — косами, слухняній Клотільді книжку з малюнками (щоправда, вона, сповнена тихої вдячності, найдужче зацікавилася пакуночками з різноманітними цукерками: їх також приніс лелека), а Христіанові цілий ляльковий театр із султаном, смертю й чортом…

Діти поцілували матір, дістали дозвіл ще раз обережно зазирнути за зелену шовкову завіску, тоді слідом за батьком, що вже встиг одягти плащ з пелериною і взяти в руки молитовника, тихо й чемно подалися до церкви, їх супроводив пронизливий крик нового члена родини, що раптом прокинувся зі сну…

Розділ другий

На літо, десь уже в травні або в червні, Тоні Будденброк завжди перебиралася до діда й баби за місто, і щоразу з великою радістю.

Так гарно жилося серед природи в розкішно опорядженій віллі з довгими флігелями, службами, возовнями і велетенським садом, городами і квітниками, що спадали аж до самої Трави. Крегери жили на широку ногу; між цим вишуканим багатством і солідною, хоч і трохи важкуватою заможністю батьківського дому Тоні була чимала різниця. В діда й баби все було куди розкішніше, ніж там, і це справляло неабияке враження на молоду мадемуазель Будденброк.

Тут нікому й на думку не спадало прибирати самому в кімнатах чи робити щось на кухні; на Менгштрасе дідусь і мати також не надавали цьому великої ваги, зате батько й бабуся частенько загадували Тоні витирати порох і ставили їй за приклад віддану, скромну й працьовиту кузину Тільду. В малої панни прокидався феодальний норов материного роду, коли вона, лежачи в кріслі-гойдалці роздавала накази покоївці чи лакеєві… Крім них, старі Крегери мали ще візника і двох служниць.

Хоч там що кажіть, а приємно прокинутися вранці в просторій, оббитій ясною тканиною спальні і зразу ж відчути під рукою атлас важкої ковдри. Або ще й те: на перший сніданок у кімнаті з терасою, куди крізь відчинені двері з садка струменіла ранкова свіжіють, замість кави або чаю їй подавали чашку шоколаду — авжеж, щодня, як на іменини, шоколад із великим шматком пухкого пирога.

Щоправда, снідати Тоні доводилось самій, окрім неділі, бо дідусь і бабуся сходили вниз набагато пізніше, коли в школі вже давно починались уроки. Тоні вминала пиріг з шоколадом, хапала ранець з книжками, збігала з тераси й переходила чистий, доглянутий палісадник.

Мала Тоні Будденброк була дуже гарненька. З-під брилика спадали густі, кучеряві від природи, русяві коси, що з роками все більше темнішали, ледь віддута верхня губа надавала свіжому личкові з сіро-блакитними великими очима зухвалого виразу, зухвалістю віяло також від її тоненької зграбної постаті, а вузенькі ніжки в білих як сніг панчохах ступали пружно і впевнено. Багато людей знало доньку консула Будденброка й віталося з нею, коли вона виходила з хвіртки на каштанову алею: от хоча б городниця у великому брилі з ясно-зеленими зав’язками, що їхала з села на візку і гукала приязно: «Доброго ранку, панянцю!», або кремезний вантажник Матісен у чорній куртці, штанях під коліна, білих панчохах і черевиках з пряжками, що, переходячи вулицю, з поваги перед нею навіть скидав свого циліндра з грубого сукна…

Тоні спинялась на хвильку й чекала на свою сусідку Юльхен Гагенштрем, з якою звичайно йшла до школи. Ця дівчинка з трохи зависокими плечима й великими, блискучими чорними очима мешкала в сусідній віллі, геть обплетеній виноградом. Батько Юльхен, пан Гагенштрем — його родина оселилася тут зовсім недавно — одружився з молодою особою з Франкфурта, що мала незвичайно товсті чорні коси, а у вухах носила найбільші в місті діаманти; в дівоцтві прізвище її було Землінгер. Пан Гагенштрем, компаньйон експортної фірми «Штрунк і Гагенштрем», виявляв багато запалу й завзяття в обговоренні міських справ, проте суворіші шанувальники традицій, такі як Меллендорфи, Данггальси та Будденброки, були прикро вражені його одруженням і, хоч він був діяльний член різних колегій, комісій, правлінь тощо, недолюблювали його. Він ніби заповзявся при кожній нагоді сперечатися з представниками старовинних родин, хитро спростовував їхні думки, накидав свої і всюди виставляв себе як набагато діловитішу і потрібнішу людину, ніж вони. Консул Будденброк казав про нього: «Ох же й капосний той Гінріх Гагенштрем… На мене він, мабуть, особливо має зуб, бо стає мені на заваді, де тільки може… Сьогодні влаштував сцену на засіданні комісії громадської опіки, кілька днів тому — в департаменті фінансів…» А Йоганн Будденброк-старший додавав: «Такий паскуда, що далі нікуди!»

Одного разу консул з батьком прийшли на обід злій пригнічені. Що сталося? Та нічого особливого. Прогавили чималий вантаж жита до Голландії; Штрунк і Гагенштрем вихопили його в них з-під носа. Ну й хитрющий же той Гінріх Гагенштрем!

Такі розмови Тоні чула надто часто, щоб мати якесь тепле почуття до Юльхен Гагенштрем. Вони йшли разом до школи, бо мешкали в сусідстві, але дорогою тільки те й робили, що дражнили одна одну.

— Мій тато має тисячу талярів, — казала Юльхен, гадаючи, що страх як перебільшує. — А твій скільки?

Тоні мовчала з заздрощів і приниження. А тоді казала спокійно, наче між іншим:

— Сьогодні шоколад був страх який смачний! А що ти п’єш на сніданок, Юльхен?

— Ага, поки я не забула, — відповідала Юльхен, — хочеш яблуко? В мене багато є! А дзуськи, не дам! — Вона стискала губи, і її чорні очі аж зволожувалися з утіхи.

Інколи разом з ними йшов до школи брат Юльхен Герман, на кілька років старший за неї. Вона мала ще одного брата, Моріца, але він був хворобливий і вчився вдома. Герман був русявий, з пласким носом, що трохи нависав над верхньою губою. Крім того, він ненастанно плямкав губами, бо дихав тільки ротом.

— Дурниці, — казав він, — тато має куди більше, ніж тисячу талярів!

Та найцікавіше в ньому було те, що він на другий сніданок брав не хліб, а солодку булочку — м’яку довгасту молочну булочку з родзинками, а на неї товсто накладав язикової ковбаси або гусятини. Так йому смакувало.

Тоні Будденброк ніколи ще такого не бачила — солодка булочка з гусятиною. Мабуть, то щось дуже добре! І як одного ранку Герман дозволив їй зазирнути до своєї бляшанки з сніданком, — вона призналася, що хотіла б покуштувати його їжі.

— Тоді мені не стане, Тоні, — сказав він. — Але завтра я візьму зайвий шматок, щоб було й на тебе, якщо ти