Тадеуш Доленга-Мостович - Знахар

Хоча подейкували, начебто він рідного брата з торбами пустив, і той йому дітей прокляв. Але невідомо, як воно було, бо ж давно. Більш, як сорок років тому. А щодо прокляття, то може, так воно й було, бо з дітьми Прокопові не пощастило. Найстарший син утопився, середульший на війні загинув. Залишилася тільки вдова, ота Зоня, а що вона з бідної родини, то так і зосталася у свекрів після чоловікової смерті. Здорова баба й молода ще. Не над однією дівкою гору візьме! Стара Агата її не любить. Чіпляється. Різні були причини, але тепер… Вони вже навіть з Ольгою-вдовою помирилися. Але стара таки причепа. А Ольга теж добра жінка. Нікому зла не бажає…

— Учора ніс я сіно до хліва, а вона корову доїла. Та й каже: «Слухай, Віталісе, тобі давно час оженитися». А мене сміх забирає. Куди мені женитися! То я й кажу: «Хіба що з тобою, Ольго». А вона, я ж знаю, учителя, що в Бернатах, давно собі вподобала. І знай шкіриться й відказує: «Тобі, Віталісе, я не потрібна. Тобі б із Зонею, вона краща, ніж я».

Наймит засміявся, сплюнув і додав:

— Отакі в неї жарти. Ет, бабські справи.

Тим часом і жінки вийшли на вулицю. Ольга із Зонею причепурилися: виявилося, що до Бернатів ідуть на вечірку. Мала Наталка крутнулася й підійшла до гостя.

— А ти Ванька нашого бачив?

— Ні, а хто це Ванько?

— Це кінь. Він гладкий мов кнур. А тебе як звуть?

— Антоній.

— А я Наталка, а на прізвище Шуминська. Мій батько майстром на фабриці в Людвикові був. Знаєш фабрику в Людвикові?

— Ні, не знаю.

— Там так гарно. Здоровенний палац. А панич на мотоциклі їздить. І печі здоровенні всередині, одна біля одної. Бо в них цеглу випалюють. А інші для фаянсу й порцеляни. Дуже цікаво. А стави наші бачив?

— Ні, не бачив.

— Ну, то ходи, покажу тобі, де купатися можна. Це отамечки, біля лісу. Бо тут, у долішньому, небезпечно. Там глибокі ями й вир. Дідуньо Прокіп нікому не дозволяє відтоді, як мій дядько Альбін на кризі провалився й потонув. Ходи, підемо.

Наталка щебетала тоненьким голоском, засипаючи його оповідками. Антоній із дівчинкою йшли берегом по вузькій витоптаній стежці. Обійшовши стави, дісталися лісу.

Дівчинка відразу натрапила на гриби.

— Ой Боже, — вигукувала вона, — скільки тут рижиків. Від п’ятниці виросли, бо в п’ятницю ми з тіткою Зонею всі визбирали. Як хочеш, то назбираємо!.. Воно, щоправда, нині неділя, але як робиш щось для розваги, то це ж не гріх. Бабуня сама казала…

Збирання рижиків у вересі, яким густо поріс підлісок, збавило їм усе пообіддя. Трохи перепочили, а тоді смерком повернулися додому. Саме вчасно, бо вже кликали їх вечеряти. Мати й тітка досі не повернулися з танців, і Наталці довелося допомагати бабі Агаті. Принесли повнісінький фартух рижиків. Щоб ті не зіпсувалися, треба було їх перебрати й залити водою.

Коли вже всі повечеряли й прибрали, Прокіп, а тоді й стара подалися спати до кімнат по той бік сіней. Наймит Віталіс узяв на руки їхнього сина, калічного Василя, і теж заніс до кімнати. Сам повернувся, витягнув із-за печі два сінники і, розіклавши їх на лавах під стінами, мовив:

— Лягай, переночуєш сяк-так. Мух уже, слава Богу, небагато.

Позачиняв двері, загасив лампу й ліг. Гість зробив те саме. У великій світлиці запанувала тиша. Спершу ще дзижчали мухи, та невдовзі й вони поснули, і тоді з-за стіни було чутно хіба що спокійний, розмірений шум води в млині. Тут було тепло й добре. І легко приходив сон.

Надворі ще не розвиднілося, коли обоє прокинулися від скрипіння коліс, тупоту кінських копит і вигуків. То люди привезли збіжжя до млина. У сінях кашляв Прокіп. Віталіс схопився, за ним і гість. Сінники поклали за піччю.

Увійшов Прокіп Мельник і буркнув:

— Слава Ісусу Христу…

— Слава навіки, — відказали ті.

— Чого стоїте? Ворушися, чортяко, — звернувся Прокіп до Віталіса. — Заставку відкривай!

І, глянувши похмуро на гостя, додав:

— А ти чого? Ставай до роботи! Не чуєш? Люди зерно привезли!..

— То ти мене візьмеш? — зраділо спитав той.

— Та нехай уже. Візьму.

Розділ VI

Ото відтоді й залишився Антоній Косиба в млині Прокопа Мельника. І хоча він ніколи не сміявся, та й посміхався дуже рідко, йому тут було так добре, як ніде досі. Роботи не боявся, рук і спини не шкодував, пустопорожніх балачок не любив, тож Прокіп не міг йому нічим дорікнути. Він навіть задоволений був новим наймитом. А що нічим цього не виказував, то лише тому, що не мав такої звички.

Антоній Косиба виконував будь-яку роботу, що йому загадували. Чи то коло заставок, і при зсипі, і коло ваги, і біля жорен. Коли щось псувалося — лагодив, а що він, видко, був від природи тямущим, то користь з нього була неабияка. Часом, луснула скоба чи млинове коло зійшло з осі, то він відразу знав, що треба робити, усе вмів, тож обходилося без коваля чи стельмаха.

— А ти кмітливий, Антонію, — казав йому Віталіс. — Видко, що побував у світах.

Або іншого разу:

— Не такий ти ще й старий. Як гарно служитимеш Прокопові, то ще, може, і жінку собі вистараєш, з Ольгою-удовою оженишся…

— Балакаєш, сам не знаєш, що, — знизав плечима Антоній Косиба, — і вони про це не думають, а я й поготів. Нащо мені це здалося?

Гуло млинове колесо, шумів сильний струмінь води, скреготіли жорна. Білий борошняний пил здіймався в повітрі, сповнюючи його хлібним смаком. Від світанку до ночі роботи не бракувало. Звісно, часу не ставало. Зате в неділю можна було відпочити. Проте й тоді Антоній не намагався зблизитися ані з веселою Зонею, ані з Наталчиною матір’ю, Ольгою, хоча обидві жінки любили його й ставилися сердечно. Найчастіше, відпочиваючи, він проводив час із Наталкою.

Один день скидався на інший, і самому Антонієві здавалося, що так воно й триватиме, аж тут стався випадок, який не лише все змінив, а й став для всієї родини Прокопа Мельника великою подією.

Було це так: у суботу, якраз перед зупинкою колеса, тріснула дубова маточина. Треба було чимшвидше скріпити її залізним обручем. Прокіп бігцем приніс інструменти, і Антоній чи не три години увихався, доки полагодив. А що старий цінував свої інструменти понад усе й тримав у себе біля ліжка, то наказав негайно скриньку занести на місце. Антоній завдав собі її на плече й пішов. Досі він ніколи не зазирав