Люба Клименко - Великий секс у Малих Підгуляївцях

Подивилася я на себе в зеркало і спудгалась. Я не познала себе. Вся в синяках, подряпинах, подтьоках. Під очима — мішки, волоси скуйовджені, губи покусані…

«Оце погуляла! — подумала. — По-підгуляївськи!»

І впала в кровать.

Прокидаюся — наді мною батяня стоїть.

— Жива! — вигукнув він.

— Канєшно, — одказала я. — А шо, є какісь сумнєнія?

— Тепер уже нє!

…І житсть моя потекла по новому сценарію. Я вже не ходила на базар торгувать бомагою — не для скіхської цариці таке уніженіє. Рішила оддатися природі й рідним Підгуляївцям. Удома і без базару роботи хоч одбавляй: кури, яких приїжжі принімають за індокачок, індокачки, яких путають з індичками, індички, похожі на страусів… Їдять вони і какають по-підгуляївськи, тому з ними роботи й роботи.

Під нашою хатою — ставочок, так шо й качечок кілька десятків держали. З усієї птиці я найбільше їх люблю. Канєшно, в жаркому. Як запечу качечку в жаровні з яблучками — слинка тече.

А ше город подоспів. Нада заквасить кадочку помідорів, кадочку гурочків, кадочку баклажанів. Погодя — кадочку капусти з красними маленькими яблучками, кадочку головок капусти з бурачками. А ше нада грушок насушить та повкидати їх у кадочку березового соку, якого наточили у березні з нашої старої берези, — така бражка буде! Найлучче лікарство опосля тяжкої підгуляївської ночі.

То єсть, роботи невпроворот.

Я натурально злилася з природою і своїм селом. Опосля поневірянь на базарі і відвідин Скіхського царства я пойняла, шо для настоящої українки нема нічого луччого, ніж село, його воздух, його земелька, його запах, його мєдлєнна жисть без стресів і гонінь за всяким неукраїнським.

Вечорами я виходила на ставочок, сідала під вербами і любувалася, як мєдлєнно плаває качечка з качуром, як хлюпочуться качаточка… Це все так напоминало мені Тараса Шевченка!

Я стала пошти святою.

І так би длілось аж до старості, якби до того ставочка не зачастив Пашка-брігадір. Кажного вечора в одну і ту ж пору він приходив на протилежний берег ставка, щоб напоїти свого коня. Ми здаля перекидалися узглядами, як м’ячиками, а після того він ішов зі своїм вірним товаришем додому. Все, як в українській пісні.

І пойняла я, шо він одинокий, як і я, шо він так само, як і я, тужить за тим врем’ям, коли ми були разом.

Але як же все начать знов? Як перебрести ставок, шо розділяв нас? Двічі ж в одну річку не ввійдеш!..

На цей вопрос я не находила відповіді.

Аж одного вечора все змінилося: Пашка не прийшов напувати коня.

Ой, як я заностальгірувала! Тіко не так, як колись — з бурними страстями, з самогоночкою, а какось тихо, по-українськи, як у народній пісні.

Ой у полі озеречко,

Там пливало відеречко…

Сижу і співаю… Аж глип! — на протилежному березі рідна хвігура на коні в голубих джинсах і клітчатій рубашці з закасаними рукавами. Хоч уже і вечоріло, однак я із закритими очима можу описать його для фоторобота!

Начнемо по порядку. Лицьо в нього… як би це сказать… мужнє! Чорні, як смоль, волоси, голубі, як нізабудки, очі, а на щоках — дводенна хранцузька щетина, од якої — якби притулицця нею до ірогенних зон (яких у мене навалом) — то мурашки по шкурі! Погляд спідлоба — тіпа: «Йди до мене!» або «Зара’ тебе ізз’їм!» Дальше — вольове підборіддя і на бороді ямка! Все за вкраїнськими стандартами! А рот у нього… Як би вам сказати? Рот у нього живе отдільною від лиця жистю. Лицьо в нього всігда кам’яне і незворушне, а губи говорять, хоч і не випускають ні пари з вуст. Як Брігадір стисне губи — значить, обідився, як посмикує кутиками — значить, у нього шось сексувальне на умі, як єлі приодкриє рота — значить, приступає до осуществлєнія плана. А шо виробляє той рот у поцілуях! Це настоящий мужеський поцілуй — не слинявий, не гидкий, не в’ялий, не липкий, а свіжий і крепкий, як ковток криничної води! А його язик — отдільний разговор. Я думаю, шо він рідний брат залупія — того, шо в штанях. Пашка тим язиком може землю зорати і пробудити її зо сну серед зими, шо вже казать про мене, Галю Сливку! Він тим язиком робить моє тіло нєвєсомим і сповненим сексувальної енергії! А як він покусує мене зубами во врем’я любовного сеанса! Як писав Сосюра: «Так ніхто не любив!..» А шия… Така кремезна шия, шо можна повиснуть на ній, а він даже і не скривицця, держатиме на ній тебе всю жисть! Усі твої вісімдесят кілограмів! А з-під сорочки в клєтку — волохаті груди! Ой, як притулицця він тими волохатими грудьми до моїх неволохатих, та як начне лоскотать, то пимпочки моїх важелезних цицьок стають торчака! А запах тої сорочки — запах гарячого степу! Так ніхто не пахне, тіко Пашка! А руки з-під закасаних рукавів! Шо то за руки! Та вони можуть трахтора перевернути! Не говоря вже про мене, Галю Сливку! Він крутить мене ними вперед, взад, вправо, влєво, вгору, вниз, як пір’їнку! Тіко з ним одним я свого вєсу не чуствую, тіко з ним я во врем’я любовного збліженія лечу, як птіца над неозорими степами нашої неньки Вкраїни! А руки ті тоже волохаті, з такими грубими, але чуствітєльними пальцями, які точно знають, куди, коли, як і шо. А дальше сорочка кончаєцця і начинаюцця джинси. Спасіба мериканцям, шо придумали джинси! Без них жисть була б значітєльно скучнішою. Я от, напрімєр, опріділяю мущину по горбику на джинсах. Тіко джинси можуть вам дать точну інхвормацію про зад мужчини, його бьодра і його саме главне місце! Так от, у Пашки це все хотілося вкусити і з’їсти — таке апітітненьке було! Од одного звука зіпера на його джинсах я зразу кончала!

От так я собі в’являла Пашку — аж він на тому березі начина розстібать сорочку, ту саму, в голубу клєтку.

Я розволнувалася, серце моє — гуп-гуп! А він кажну пугвічку — цвик! цвик! цвик! Він шо, на нєрви мені рішив дєйствовать? Здер він із себе сорочку і кинув її на траву. Я заплющила очі на всяк случай і в’явила те, шо знала напам’ять: волоси на його грудях розміщаюцця у виді чорного ромба з подовженою нижньою частю. І та нижня часть ромба тянеться донизу, тянеться, вужчає, вужчає і, наконєц, рікою впадає в чорне триугольне озеро з високою скельою на острові — скельою ідіально виточеною, скельою,