Вілбур Сміт - Сонячний Птах

– Вип’ємо за місто, яке ніколи не існувало, і за скарби, яких ми не знайшли.

Я ліг спати трохи п’яний, і мені снилися дивні сни – але прокинувся вранці з ясною головою і з туманним відчуттям збудження, яке підказувало мені, що сьогодні має статися щось дуже цікаве.

Гелікоптер прилетів із півдня за годину до полудня, приваблений димом над вогнищем, де горіли просякнуті бензином і мастилом брудні ганчірки. На своєму сріблястому блискучому гвинті він шумно знижувався в напрямку табору, піднявши вихор пилюки та всілякого сміття.

Лорен відбув коротку нараду з темноволосим молодим пілотом, потім заліз на сидіння поруч із ним, і незграбний літальний апарат знову злетів у повітря й розпочав серію польотів над пагорбами, з кожним разом підіймаючись дедалі вище, аж поки перетворився на дрібненьку комаху, на чорну цятку в гарячому чорному небі. Ці маневри настільки очевидно свідчили про їхню повну невдачу, що Саллі і я незабаром утратили до них інтерес, і я пішов, щоб сісти в затінку обіднього тенту.

– Ну що ж, – сказала Саллі, – це, либонь, і кінець.

Я їй не відповів, а пішов до холодильника й приніс кожному по бляшанці віндхукського пива. Уперше за багато днів уславлений мозок Кейзина запрацював на повних обертах. Якщо тридцять галонів води поділити між двома особами, то кожне матиме по галону щодня протягом двох тижнів. Вода? Десь у самому закутку свого розуму я думав не лише про споживання води, а й щось інше про неї. Саллі й вода.

Гелікоптер знову приземлився поблизу табору, й Лорен та пілот підійшли до тенту. Лорен похитав головою.

– Ніякого результату. Анічогісінько. Ми трохи підобідаємо й полетимо, куди мені треба. Ти краще обміркуєш усе це, коли повернешся додому.

Я ствердно кивнув головою, не розповідаючи про свої плани, щоб не спричиняти суперечок.

– Отже, пробач мені, Бене. Я нічого не розумію. – Лорен збудував собі сандвіч із хліба та холодного філе смаженого сернобика, помастивши його гірчицею. – Хай там як, а це не останнє розчарування, яке ще спіткає нас у житті.

Через двадцять хвилин найістотніші речі Лорена були повантажені в гелікоптер, і, поки пілот запускав двигун, ми сказали один одному слова прощання.

– Зустрінемося у прекрасному Йоганнесбурзі. Збережи мої ікла.

– Щасливої подорожі, Ло.

– Ми завжди разом, партнере?

– Завжди разом, Ло.

І він пірнув під гвинт, який уже розкручувався, й умостився на місці пасажира в гелікоптері. Гвинтокрил піднявся в повітря, як джміль, і, гуркочучи, полетів геть над верхівками дерев. Джміль? Бджола! Бджола! Господи, ось що не давало мені спокою.

Бджоли, пташки й мавпи!

Я схопив Саллі за руку, моє збудження здивувало її.

– Саллі, ми залишаємося.

– Що ти сказав?

Вона витріщилася на мене.

– Тут є речі, на які ми не звернули уваги.

– Наприклад?

– Пташки й бджоли, – відповів їй я.

– Ти старий базікало, – відповіла вона.

Ми розділили воду на посудини у п’ятнадцять і двадцять галонів. Тобто слуги матимуть трохи більш як по півгалона на добу на кожен із двох днів, протягом яких вони зможуть безпечно вибратися звідси. Саллі й мені дістанеться по галону на день на десять днів. Я залишив собі лендровер, переконавшись, що баки з пальним повні і ще є двадцять п’ять галонів у запасних каністрах. Залишив я і радіо, один намет, постіль; набір інструментів: лопату, сокиру, кирку, мотузку, а також газові ліхтарі й запасні циліндри, смолоскипи й запасні батарейки, консерви, дробовик Лорена й з півдесятка пакетів із набоями, не рахуючи речей, що належали особисто Саллі й мені. Решту обладнання повантажили на дві вантажівки, і, коли всі слуги посідали в машини, я відвів старого носія рушниць із племені матабеле вбік.

– Мій старий і шановний батьку, – звернувся я до нього мовою синдебеле. – Я чув, як ти говорив про велику таємницю, що живе десь тут. Я прошу тебе тепер як син і друг розповісти мені, про яку таємницю йдеться.

Носію рушниць знадобилося кілька секунд, щоб оговтатися від подиву. Тоді я повторив йому те речення, яке сказав мені колись Тимоті Маґеба. Воно було секретним кодом, сигналом упізнавання, застосовуваним на найвищому рівні серед утаємничених. Старий хапнув ротом повітря. Він тепер не міг ані ставити мені якісь запитання, ані не відповісти на моє прохання.

– Сину мій, – заговорив він лагідним голосом. – Якщо тобі відомі ці слова, то ти повинен знати й легенду. Тоді, коли скелі були м’якими, а повітря туманним – так африканці говорять про найстародавніші часи – у цьому місці панували мерзота й зло, але наші предки їх знищили. Вони затаврували ці пагорби прокляттям смерті й наказали, щоб зло було викорінене з землі та з людських мізків навічно.

І знову я почув ті фатальні слова, повторені дослівно.

– Це вся легенда? – запитав я. – Більш немає нічого?

– Більш немає нічого, – відповів мені старий, і я знав, що він каже правду.

Ми повернулися до вантажівок, які чекали на нас, і я заговорив до Джозефа мовою шанґаан:

– Їдь із миром, мій друже. Будь уважним за кермом і дбай про тих, хто з тобою їде, бо вони для мене неоціненні.

Джозеф роззявив рота від подиву, від несподіванки, неспроможний зібрати докупи свої думки. Я обернувся до слуг і перейшов на сечуана:

– Павук вітає вас і бажає вам миру.

Їх опанував жах, коли я згадав своє прізвисько, та коли вони від’їхали, то оговталися від шоку й весело сміялися з мого жарту.

Вантажівки зникли за колючими деревами, і гуркіт їхніх двигунів розчинився у вічній тиші глибокого бушу.

– Ти знаєш, – замислено промурмотіла Саллі, – думаю, я опинилася в пастці. Я перебуваю за двісті миль від бодай якоїсь цивілізації разом із чоловіком, чия мораль щонайменше сумнівна. – І вона захихотіла. – Чи ж не чудово? – запитала вона.

Я знайшов таке місце на вершині скелі, де я міг перехилитися через край, тримаючись за гілля великого молодого дерева – павіанової яблуні. Звідти був чудовий вид на скелясті схили пагорбів по обидва боки, а також на відкриту рівнину внизу. Саллі стояла біля мовчазного гаю, і я міг виразно її бачити.

Сонце падало на неї під правим кутом, хоч мені воно світило прямо у вічі. Воно було над обрієм лише на десять або п’ятнадцять градусів, і його золоті промені забарвлювали новими м’якими кольорами скелі й листя.

– Гей-гей! – слабко долетів до мене вигук Саллі, й вона підняла обидві руки до неба.

Це був сигнал, який ми опрацювали разом і який мав