Мирослав Іванович Дочинець - Лис та інші детективні історії.

Розгладив його і ще раз уважно перечитав, марно шукаючи там якийсь потаємний зміст.

«Папір зроблено з дерева, от і пахне деревом. А я собі щось вигадую», — встиг подумати перед тим, як заснути.

Солодкий день

Вранці за Лізиним приписом належало подихати калієм над Латорицею. Але за брамою вже стовбичив Коля Щур у новому прикиді — кросівки, дута куртка і кепка-бейсболка. Усе різних кольорів. З кишені дістав чистою рукою клапоть паперу, в який було загорнено решту грошей, а сам аркуш помережаний крупним округлим почерком.

— Тут усе розписано: скільки книг, почім і куди, — чинно прокоментував. — У нижньому рядку — ціни за лахи. Я відроблю.

— Сам до книг заглядав?

— Узяв собі найтоншу, за вісім гривень.

— Щось сподобалось?

— Угу. Про Мукачево. Той, хто живе не в Мукачеві, лише прикидається, що живе. Або інше: Париж — найкраще місто після Мукачева. Ги-ги-ги. Це він приколюється?

— Та ні, мабуть, він знає, що пише.

— Яка сьогодні в мене робота, дядьку Сашо?

— Звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Від готельного сторожа. Він запитав мене: чому ти приходиш до дяді Саші? Я сказав, що працюю у вас.

— Так і є. Сьогодні ти почнеш із приємного. Потрібні квіти.

— У тітки Магди на ринку найдешевші гербери. Але під вечір, коли прив'януть.

— Ніяких гербер, тим більше прив'ялих. Дешеве завжди дорого обходиться. Це собі затям. Ти нарвеш польових і лісових квітів. За містом. Букет має бути великий, пишний і пахучий. Ти знаєш, що таке букет?

— Аякже. Я ж стінгазету випускав у таборі. Ви що, забули?

— Я нічого, на жаль, не забуваю, Колю. І ти не забудь: побільше різних квітів, гілка калини, глоду, обліпихи, ще там чогось… Тітка Магда повинна пустити слину. Чим більшим буде букет, тим більше ти на ньому заробиш.

— Тоді я візьму в діда Кунді теліжку.

— Візьми, але транспортні витрати за твій рахунок.

— Само собою…

З учорашнього дня біля рецепції з'явився столик, а за ним вовкуватий охоронець у новенькому однострої. Він читав газети, а коли хтось заходив чи виходив, — підводив свої колючкуваті очі. На нього він демонстративно не звернув увагу.

— Вибачте, ви не порадите, де можна замовити торт?

Охоронець здригнувся і скоромовкою запитав:

— Тобто? Який торт?

— Смачний, гарний. Хіба я знаю?..

З рецепції озвалася жінка-адміністратор, яка його поселяла:

— Торти можна купити в цукрарнях «Едушо», «Білий какаду», «Шері», «Ваніль». Але якщо ви хочете щось особливе, креативне, то раджу кленовецьку випічку. Недалеко від міста, зате це буде щось. Тих кондитерок там усі знають. Біля церкви живуть.

— Спасибі. Мабуть, я так і зроблю.

Охоронець з кам'яним обличчям невідривно читав газету. Мабуть, він солодке не любив.

— Алло, це пані Марта?

— Йой, так красно мене ще ніхто не називав. Золотику, ваша пані ще затемна корову доїть, гусей годує і на всю файту готує фриштик. А пак береться тісто місити. Багато говорити — мало слухати. Кажіть, що маєте мені казати.

— Маю замовити у вас торт.

— Це я здогадалася. Який торт?

— А який би ви спекли для дорогої вам людини? Мені порадила вас Єлизавета Петрівна, акушерка, з якою ви працювали.

— Ліза? Най Господь її береже і її золоті руки. Не знаю, чиї ще сотворили стільки добра людям. Ліза любить «Дунайські хвилі». Мені теж цей торт смакує. Але чи вам полюбиться? Ану, зробимо так, по-панськи, як своєму. Донька вам зажене на телефон рецепт і образчик, а ви скажете, чи ляже вам до дяки.

— Добре. Я ще вас хотів запитати про свого… далекого родича. Мішо… Прізвище не пам'ятаю. Дружина його померла при пологах у вас… Близнята народилися, а вона померла. Єлизавета Петрівна розтин робила. Він, той Мішо, молоко до вас носив у лікарню…

— Та де б не знала? Скільки того села.

— Живе він?

— Чому б не жив? І позавчора дзвонив…

— Що?

— Дзвонив на Службу. Він дзвонар при церкві. І прізвище в нього Звонар, і в дзвони б'є на празники. Роки вже не ті, щоб на дзвіницю лазити, але деколи ще зможеться. А так — помалу сторожить Мішо у винниці. Ще з радгоспу, хоч ті землі вже давно викуплені…

— Сам живе?

— З невісткою. Сина десь на Уралі деревом прибило… А той дітвак, що живий лишився по Анці, прощена би була, той Миколка… чи знаєте, хто він нині?

— Не знаю, я давно тут не був.

— Архімандрит Лука. В монастирі нашому. Та хто його не знає? З цілої області везуть до нього розслаблених на молитву.

— Та що ви кажете?!

— Кажу, як є. Але ви мене, пане, так завгурили, а я служниці, перебачте, не маю…

Невдовзі затьохкав сигнал повідомлення. Ось він — ніздрюватий кусень, ув'язаний рум'яними, коричневими й білими шарами, хвилеподібний згори, облитий матовим шоколадом. А всередині відверта м'якоть плодів стікала густим соком. Зранку він не мав у роті й рісочки, і від цього дива йому засмоктало під грудьми.

«Дунайські хвилі». Тісто: 2 склянки борошна, 250 г масла, б яєць, 1 склянка цукру-пудри, 2 ст. ложки какао, 2 ч. ложки порошку до печива, 1 пачка ванільного цукру, ром, 1 кг свіжих фруктів (персики, абрикоси, ананаси, айва).

Крем: 250 г масла, 1,5 склянки молока, 1,5 склянки цукру, 2 ст. ложки борошна, 2 ст. ложки крохмалю, 1 пачка ванільного цукру, 1 цитрина.

Помадка: 125 г масла, 3 ст. ложки води, 3 ст. ложки цукру, 3 ст. ложки какао.

Розтираємо в макітрі масло з цукром-пудрою, поступово додаючи по одному жовтку, ванільний цукор, просіяне через сито разом з порошком до печива борошно, ром. Вкінці додаємо збиту з білків піну й замішуємо тісто. Ділимо його на дві частини. До однієї частини додаємо какао і 2 ст. ложки води. На вистелену промащеним папером бритванку, що має високі стінки, викладаємо ложкою білу частину тіста, рівномірно розподіляючи його по всій формі, на неї таким самим чином викладаємо тісто