Донна Тартт - Щиголь

— У будинку ще є люди! — закричав я.

— Атож, ми знаємо, — відповів пожежник, не дивлячись на мене. — Але нам наказали забиратися звідти. Кажуть, через п’ять хвилин дозволять повернутися.

Поштовх у спину.

— Тікай, тікай! — почув я чийсь крик.

Грубий голос роздратовано відповів:

— Прибери свої руки від мене!

— НЕГАЙНО! Тікайте! Всі тікайте!

Хтось іще штовхнув мене в спину. Пожежники звісилися зі своїх драбин, дивлячись у напрямку Храму Дендура. Копи стояли плечем до плеча, не звертаючи уваги на дощ. Мене несло людським потоком повз них, і я бачив вирячені від жаху очі, бачив, як смикаються голови, чув, як ноги неусвідомлено відстукують зворотний відлік.

Коли я почув тріск знешкодженої бомби й хрипкий, як у футбольних уболівальників, крик, що долітав від П’ятої авеню, мене вже віднесло далеко в напрямку Медісон. Полісмени — дорожні полісмени — махали руками, наче вітряки, й відштовхували потік приголомшених людей назад.

— Ну ж бо, люди, рухайтеся, рухайтеся!

Вони проштовхувалися крізь натовп, плескаючи в долоні.

— Усі на схід! Усі на схід!

Один із копів, з еспаньйолкою та сережкою у вусі, схожий на професійного борця, простяг руку і штовхнув кур’єра в толстовці з капюшоном, який робив знімки на свій мобільний телефон, так сильно, що той налетів на мене й мало не збив мене з ніг.

— Обережніше! — закричав кур’єр високим і бридким голосом, і коп штовхнув його знову, цього разу з такою силою, що той упав на спину в грязюку.

— Ти що, хлопче, глухий? — заволав коп. — Воруши ногами!

— Не чіпай мене!

— А в морду не хочеш?

Між П’ятою авеню і Медісон коїлося справжнє божевілля. Угорі кружляли вертольоти, хтось намагався щось бубніти в мегафон. Хоч Сімдесят дев’ята вулиця була закрита для вуличного руху, вона була напхом напхана поліційними автомобілями, пожежними машинами, аварійними загорожами та юрбами галасливих, охоплених панікою мокрих людей. Деякі з них збіглися сюди з П’ятої авеню; деякі намагалися застосувати м’язи й пропхатися назад до музею. Багато людей тримали напоготові мобільні телефони й намагалися щось сфотографувати. Інші стояли нерухомо, роззявивши рот, дивлячись на тих, хто юрмився навколо них, споглядаючи чорний дим у дощовому небі над П’ятою авеню — ніби марсіяни спустилися на Землю.

Виття сирен; білий дим пробивався на поверхню з вентиляційних труб метрополітену. Бездомний волоцюга, загорнутий у брудну ковдру, блукав туди-сюди з розгубленим і спантеличеним виглядом. Я з надією шукав поглядом у натовпі свою матір, твердо сподіваючись побачити її. Протягом короткого часу я навіть спробував пливти проти течії, яку підганяли копи (навшпиньках, витягуючи шию, щоб ліпше бачити), аж поки усвідомив, що марно побачити її в цій юрбі, яку поливала злива. Зустрінуся з нею вдома, подумав я. Саме вдома ми домовилися зустрітися на випадок якоїсь несподіваної події; вона, либонь, зрозуміла, що марно шукати мене в цьому безладі. А проте я почував легкий ірраціональний біль розчарування й, ідучи додому (голова в мене розколювалася від болю, речі двоїлися перед очима), я все ще намагався знайти її поглядом, пильно вдивляючись у незнайомі стурбовані обличчя навколо мене. Вона не загинула — це було головне. Вона перебувала за кілька кімнат від найстрашнішої частини вибуху. Жодне з мертвих тіл не належало їй. Та незалежно від того, про що ми домовилися заздалегідь, незалежно від того, яка логіка в цьому була, я все ж таки не міг повірити, що вона пішла з музею без мене.

Розділ ІІ

Урок анатомії

Коли я був маленьким, у чотири або п’ять років, то найбільше боявся, що одного дня моя мати може не повернутися з роботи. Додавання та віднімання були для мене корисними лише тому, що допомагали простежувати її пересування (скільки хвилин минуло відтоді, як вона вийшла з офісу? Скільки хвилин вона йтиме від офісу до метро?), і навіть раніше, ніж я навчився рахувати, я доклав чимало зусиль, щоб навчитися читати циферблат годинника: я розпачливо вдивлявся в круг, накреслений на папері, який, коли я його зрозумію, відкриє мені таємницю її приходів та відходів. Зазвичай вона приходила додому тоді, коли обіцяла прийти, тому, коли вона запізнювалася на десять хвилин, я починав нервувати. А як затримувалася на довше, то я сідав під дверима нашого помешкання, як цуценя, до якого надто довго ніхто не приходив, дослухаючись, коли ліфт зупиниться на нашому поверсі.

Навчаючись у початковій школі, я щодня дослухався до новин, що їх передавали по 7-му каналу, і вони здебільшого вселяли мені тривогу. А що коли якийсь волоцюга в брудному жакеті штовхне мою матір на рейки, коли вона чекатиме в метро свій 6-й поїзд? Або запхає її в темне підворіття й заріже, щоб забрати в неї сумочку? Або вона випустить із рук фен і він упаде у ванну, або на неї налетить велосипедист і штовхне її під колеса автомобіля, або дантист дасть їй не ті ліки й вона помре від них, як сталося з матір’ю одного мого однокласника?

Думати, що з моєю матір’ю може статися якесь лихо, мені було особливо страшно, адже сподіватися на батька не випадало. Не випадало сподіватися — це ще сказано надто дипломатично. Навіть коли він перебував у доброму настрої, він міг учворити якусь несподіванку — загубити чек своєї платні або напитися й заснути, залишивши двері нашого помешкання відчиненими. А коли він був у поганому настрої — тобто майже завжди, — він ходив млявий, із почервонілими очима й у такому пом’ятому піджаку, ніби цілий день качався в ньому по підлозі, і від нього струменів якийсь неприродний спокій, ніби він був предметом, що перебуває під великим тиском і готовий вибухнути.

Хоч я не розумів, чому він почувається таким нещасливим, я не мав підстав сумніватися, що в усіх його нещастях винні ми. Моя мати і я діяли йому на нерви. Через нас він мусив ходити на роботу, якої терпіти не міг. Усе, що ми робили, дратувало його. Особливо він не терпів мене, хоч і не часто вшановував мене своєю присутністю. Уранці, коли я готувався йти до школи, він мовчки сидів із червоними очима, п’ючи каву з газетою «The Wall Street Journal» перед собою, у розстебнутому купальному халаті і з розкуйовдженим волоссям, й іноді руки йому так тремтіли, що кава хлюпала через вінця філіжанки, коли він підносив її до рота. Він дивився на мене роздратованим поглядом, коли я заходив, ніздрі йому обурено тремтіли, якщо я надто дзвенів приборами або мискою, з якої їв пластівці.