Ілона Волинська - Ірка Хортиця приймає виклик

У спину Ірці дмухнув легкий вітерець, миттю здувши й лінькуватість сторожових собак. Кавказці разом схопилися на лапи. Від їхньої добродушності не лишилося й сліду. Розлючені чортиська зі скаженим гарчанням усією своєю вагою кидалися на сітку вольєра. Сітка тремтіла й прогиналася. Тетянка злякано зойкнула.

— Це вони мене відчули, — перекрикуючи гарчання, що заполонило весь простір довкола, пояснив Ментівський Вовкулака. Він посміхнувся, демонструючи псам моторошний оскал, і спинився біля самісіньких ґрат, перебуваючи так близько й водночас у повній недосяжності для псів.

Розлючені кавказці почали битися об вольєр із подвійною силою.

— Давайте, давайте, — глузливо підбадьорив їх майор. — Хоч лусніть від злості, от тільки ви все одно в клітці, а я на волі! Ух, морди кавказької національності! — Він задер голову й видав тихе, але виразне виття, в якому вчувалось глузування, презирство й виклик вовка собакам.

Собаки геть осатаніли, вони вже не гарчали, а хрипіли.

Ірка схопила майора за руку:

— Як вам не соромно їх дражнити! Ви ж усе-таки людина!

Один пес припинив безуспішно стрибати на сітку й коротко, хрипло загавкав.

Ірка миттєво роздратовано розвернулася до нього.

— З ким хочу, з тим і дружу! — і вона демонстративно взяла майора під руку. — А у вас іще хвіст не доріс зауваження мені робити!

І відразу ж побачила, як величезний, оскаженілий пес по-справжньому злякався. Він нахилив лобату голову й принижено присів у позі реверансу, ховаючи хвіст між задніми лапами.

— Чого це він розкланявся? — спитав Богдан.

— Поза покори, — відповіла ще й досі роздратована Ірка. Буде тут кожен пес на неї гавкати! Ще не вистачало! Зовсім нюх утратили! — У собак так заведено, якщо ти визнаєш, що перед тобою сильніший.

— А ти, здається, знаєш, що в них заведено? — зацікавлено поглядаючи на подругу, спитала Тетянка. — І взагалі ти, може, по-собачому розумієш?

— Я? — Ірка здивовано витріщилася на подругу, а потім повільно постукала зігнутим пальцем собі по лобі.— Ти що, з глузду з’їхала? Я не можу розуміти по-собачому, бо собаки не розмовляють!

І вона через увесь двір попрямувала до дверей будинку. Схоже, втрачені Іващенком грошики сильно вдарили Тетянку по голові. Таке вигадає — Ірка порозумілася із собаками. Та вона псів-ярчуків, мисливців за відьмами, ще й досі без тремтіння згадати не може, а людоїди-песиголовці чого варті! Ні, для Ірки нема гіршої тварини за собаку!

Вона зайшла досередини дверцятами біля сходів. Після освітленого серпневим сонцем подвір’я коридор компанії здавався затемним. Ірка швидко закліпала очима, а коли вони звикли до білуватого світла галогенних ламп, дівчинці здалося, що на вході до приймальні генерального директора з’явилася якась нова прикраса. Але тут дві нерухомі фігури зрушили з місця й втратили схожість зі статуями, проте раптом почали нагадувати таких ненависних Ірці собак. У всякому разі, вираз їхніх облич був точнісінько, як у псів, що підкрадалися до здобичі. А здобиччю вони, схоже, вважали Ірку та її друзів.

Розділ 9

Танцюйте! Вам лист

— Діти, які ми раді, що вас знайшли! — в один голос закричали обидві пані: одна старша, висока й сухорлява, а друга молодша, дуже елегантна.

Потім вони замовкли, неначе сказали все, що хотіли, й почали уважно розглядати друзів. І в їхніх поглядах було щось таке неприємне, що Богдан і Тетянка миттю випірнули з-за Ірчиної спини й стали поруч із нею. Пліч-о-пліч. А майор гучно відкашлявся й галантно сказав:

— Пані, якщо ви вже завершили радіти, то міліція була б дуже вам вдячна, якби ви пропустити дітлахів до пана Іващенка.

Але пані були не рівня охоронцю на вході й згадка про міліцію їх жодним чином не збентежила.

— У стінах нашої корпорації, пане майоре, міліція може про щось прохати тільки з офіційним документом, — заявила сухорлява з такою нудотною ввічливістю, яка відверто межувала з хамством. — А нам треба дещо розпитати в дітлахів, перш ніж вони підуть до Володимира Георгійовича. Правда, Агато Станіславівно? — поцікавилась вона в елегантної красуні.

Та закивала у відповідь:

— Авжеж, непогано було б спершу поговорити. Діти, ви хіба не знаєте, що, влаштовуючись на роботу, не можна ігнорувати свого начальника, а то жодна дружба з генеральним не допоможе? А кур’єрську службу в нас очолює Ірина Петрівна.

Тепер Ірка їх упізнала. Вона бачила цю парочку вранці, щойно вони прийшли до корпорації. Точно, сухорлява Ірина Петрівна сказала, що командує кур’єрами, і весь час намагалася забрати друзів у Іващенка, той від неї ледь відбився. А елегантна красуня з вигадливим ім’ям Агата Станіславівна…

— Вона іміджем компанії займається, — ледь чутно підказала Тетянка. — Розповідає всім, яка їхня корпорація чудова.

— А їй від нас чого треба? — буркнула Ірка.

Невідомо, чи почула її Агата Станіславівна, але відповідь пролунала негайно. Вона злодійкувато озирнулася на приймальню Іващенка й рушила до друзів, відтісняючи їх углиб коридору, подалі від рятівних дверей.

— От зараз зайдемо до кабінету Ірини Петрівни, поговоримо, — ласкаво проспівала вона, так що від її слів ставало не по собі, немовби їх не до кабінету на бесіду запрошували, а до печери, де їх мав проковтнути страшний змій. Це враження підкріплювали ще й хижі погляди, якими обидві пані зиркали на загнану в куток трійцю.

Майор знову втрутився:

— Та що ж це ви їх залякуєте, дамочки! Дітей не можна допитувати, якщо відсутні їхні батьки, це я вам авторитетно заявляю!

— Допитувати, о Боже мій! Що за дурниці ви кажете, пане майоре! — палко обурилася Ірина Петрівна. Занадто палко, аби в її обурення можна було повірити. — Ми просто хочемо з’ясувати, як діти виконують свої обов’язки й чи не зганьблять вони кур’єрську службу!

— Чи не підривають вони репутацію компанії! — підхопила Агата Станіславівна, остаточно притиснувши друзів до стінки. — Які листи вам передав Володимир Георгійович? — Вона допитливо зазирала Ірці в обличчя.

Приголомшене таким напором дівча тільки й могло, що кліпати очима й мовчати.

— Адже він узяв вас кур’єрами, виходить, ви розносите якісь листи, папери, документи? — швидко спитала Агата Станіславівна, і її красиве пещене обличчя спотворилось тривожною міною, сповненою нетерпіння.

— І чому в моєму відділкові про них нічого не відомо? Що за секрети? — підхопила Ірина Петрівна. — У Володимира Георгійовича не має бути від нас секретів! Тобто в нього й немає жодних секретів від начальників відділків, розумієте, діти?

— Кому ви відносите ці листи? Ану показуйте! — Агата Станіславівна тупнула елегантною туфелькою.

Ірка напружено думала. Адже можна було взяти в Іващенка парочку папірців, ніби-то вони й справді розносять по корпорації пошту! Але сам генеральний директор, схоже,