Ніл Гейман - Зоряний пил

забезпечило, — простогнав Терціус, ще двічі чи тричі здригнувся, а потім завмер. Назавжди завмер.

Терціус чув, як заверещала Летиція, але звук був приглушений, мовби долинав іздалеку. Він впізнав чотири знайомі фігури, що стояли поряд з ним у тіні під стіною.

— Вона була прекрасна, — прошепотів Секундус. Летиції здалося, що це зашелестіла фіранка.

— Септімус такий хитрий, — зітхнув Квінтус. — Це та ж сама настоянка воронця, яку він підлив мені у страву з вугра.

(Летиції здалося, що їй почулося, як за вікном зі скель повіяв вітер.)

Вона відчинила двері, бо на її крики встигла збігтися вся корчма. Кинулися шукати винуватця — але Септімус кудись зник, як і один з чорних жеребців. Тим часом кучер голосно хропів, і його не могли добудитися.

На ранок лорд Праймус прокинувся в препоганому настрої.

Старший лорд розпорядився не засуджувати Летицію до смерті, стверджуючи, що вона, як і Терціус, стала жертвою підступного Септімуса. Натомість він наказав їй супроводжувати тіло Терціуса назад до Штормгольдського замку.

Він видав дівчині коня, щоб відвезти мертвого, і торбинку срібних монет — більш ніж досить, щоб найняти у Проваллі охоронця — когось із селян, хто відганяв би вовків від коня й від братового тіла — а також розрахуватися з кучером, коли той нарешті прокинеться.

Залишившись на самоті у своїй кареті, запряженій четвіркою вугільно-чорних коней, лорд Праймус виїхав з села Провалля, яке за одну ніч встигло неабияк зіпсувати йому настрій.

Бревіс вийшов на роздоріжжя, тягнучи за собою на мотузку бородатого і рогатого цапа зі злючими очима. Хлопчик вів його на ринок, щоб продати.

Зранку мати поклала йому на тарілку одну-єдину редьку і сказала:

— Бревісе, ця редька — усе, що я сьогодні змогла накопати. Усі посіви побив град, їсти нам тепер нічого. І продати теж нічого, окрім хіба що цапа. Тому прив’яжи йому на шию мотузок, відведи на базар і продай комусь із фермерів, але не менш ніж за флорин. А на отримані гроші купи курку, зерна і ріпи. Сподіваюся, це врятує нас од голоду.

Бревіс прожував редьку — вона була жорстка і їдка. Весь ранок він бігав за цапом по загорожі, намагаючись його впіймати; в процесі цап буцнув його у ребро і вкусив за ногу. Врешті-решт, скориставшись допомогою ремісника, що проходив повз, йому вдалося загнати худобину в кут і накинути вуздечку. І поки мати перев’язувала рани, що їх отримав ремісник, хлопець повів цапа на базар.

Час від часу цап вирішував рвонути вперед, і тоді виходило, що це Бревіс тягнеться за ним на мотузку, прокреслюючи п’ятами смуги в підсохлій дорожній багнюці. Потім — знову ж раптово, без попередження і без жодних видимих причин — цап зупинявся.

Перепочивши хвилину, Бревіс знову змушений був тягнути тварину за собою.

Діставшись до перехрестя на краю лісу, хлопець вже добряче спітнів, голодний, вкритий синцями, втомлений від метушні з неслухняним цапом. На перехресті стояла висока жінка. На її чорному волоссі був малиновий обруч зі срібною оздобою, а плаття на ній було багряне, як її губи.

— Як тебе звуть, хлопче? — запитала вона солодким голосом. Здавалося, з уст її лився коричневий мускусний мед.

— Мене звати Бревіс, пані, — відповідав Бревіс, розглядаючи якусь дивну річ, що стояла за жінкою. А саме, невелику незапряжену колісницю. Йому було невтямки, як ця колісниця взагалі сюди доїхала.

— Бревіс, — промуркотіла жінка. — Гарне ім’я. Юний Бревісе, ти продаси мені свого цапа?

Хлопець вагався.

— Мати сказала відвести цапа на базар, на отримані гроші купити курку, зерна й ріпи, і принести додому решту.

— За скільки ж твоя мама радила продавати цапа? — запитала жінка у багряному платті.

— Не менш ніж за флорин, — відповів Бревіс.

Усміхнувшись, жінка підняла руку. У долоні блиснуло щось жовте.

— А я дам тобі ось цю золоту гінею. Її вистачить на цілий курник і на сотню бушелів ріпи.

Йому аж щелепа відвисла.

— То ми домовилися?

Хлопець кивнув і віддав жінці кінець мотузка.

— Ось, — тільки й зміг сказати він, занурений у мрії про безмежне багатство і величезні запаси ріпи.

Жінка взяла мотузок. Одним пальцем вона торкнулася цапові до лоба — прямо поміж його жовтих очей — і відпустила мотузок.

Бревіс чекав, що зараз цап помчить у ліс або гайне кудись дорогою, але той стояв на місці мов укопаний. Хлопчик наставив руку по золоту гінею.

Жінка уважно оглянула його — від брудних ніг до спітнілої голови з обстриженим волоссям — і знову всміхнулася.

— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що двоє однакових виглядатимуть солідніше, ніж один. Згоден?

Бревіс не зрозумів, про що вона говорить, і навіть відкрив рота, щоб про це сказати. Але тієї миті її довгий палець торкнувся до його перенісся, якраз поміж очей, і хлопець зрозумів, що не може й слова вимовити.

Вона клацнула пальцями, і Бревіс із цапом враз зайняли місце між голоблями її колісниці. Хлопець зі здивуванням усвідомив, що йде на чотирьох, і що на зріст він не вищий за тварину, яка йде збоку.

Відьма клацнула батогом, і колісниця, запряжена парою однакових білих рогатих цапів, рушила вперед.

Кошлатий чоловічок забрав у Трістрана подертий одяг — пальто, штани і жилет — і подався з ними до села, розташованого в долині поміж трьох вересових гір. Вечір був теплий; Трістран сидів і чекав, вкрившись ковдрою.

У гілках глоду, біля якого сидів Трістран, спалахували вогники. Спершу хлопець подумав, що це світляки, але придивившись, побачив крихітних людей, що мерехтіли й пурхали з гілки на гілку.

Він ввічливо покашляв, і вмить зібрав на собі кількадесят малесеньких поглядів. Частина крихітних створінь одразу кудись зникла; інші перестрибнули на вищі гілки. Але декілька сміливців підлетіли до нього.

Вони сміялися тоненькими дзвінкими голосами, вказуючи пальцями на хлопця в подертих черевиках, нижній білизні, капелюсі й ковдрі. Трістран почервонів і загорнувся у ковдру щільніше.

Один із крихітних насмішників заспівав:

Хто цей хлопчина,

Що ковдрою вкрився?

Зірку бажає знайти?

Чарівна Країна

Враз зніме покрови —

Покаже, хто ти такий.

Інший підхопив:

Трістран Торн!

Трістран Торн!

Не знавши свого роду,

Прийшов здійснити подвиг.

Казна-чого наобіцяв —

До діла, спритник, час настав!

Сорочку і штани порвав,

Сидиш тепер, нудьгуєш сам.

Від милої-коханої

Дістанеш прочухана!

Вістран,

Бістран,

Трістран

Торн!

— Ану геть, телепні! — розчервонівшись, крикнув Трістран і кинув у них капелюхом — нічого кращого під рукою не було.

Кошлатий чоловічок повернувся з села під назвою Гулянка (втім, залишалося таємницею, звідки взялася така