Нада Гашич - Вода, павутина

Періодично пригадувалося йому, як сьогодні вранці його заболіло, коли він проковтнув шматок холодного млинця, і це було єдине, що йому нагадало про хатинку на вулиці Малій.

* * *

Касумич зателефонував до секретарки гімназії і від неї дізнався, що вчителька з нарисної геометрії не прийшла на заняття; повідомила, що хворіє і що дуже важко сприйняла звістку про вбивство колеги, хоча й усім зрозуміло, що це ще не підтверджена новина. Касумич замовчав, що новина вже не є непідтвердженою.

Припаркував автівку перед низьким будиночком на вулиці Малій, задзвонив у двері і зачекав, доки хтось відчинить. Ніхто не відчиняв, ніхто не виходив. Вийняв мобільного телефона і клацнув на номер Ірми. Через декілька хвилин зійшла Ірма, запухла, бліда, було видно, що вона довго плакала.

На подвір’ї вони не обмінялися жодним словом. Пропустила його до будинку, але рушила не сходами нагору, а в Катаринину кухню.

— Вибачте, я сама, сестра на роботі, друга сестра зайнята своїм весіллям, вона десь пішла недавно, син сестри залишає після себе отакий безлад.

Вони сіли. Касумич мовчав, й Ірма почала ридати.

— Вибачте, я знаю, чого ви прийшли, мені дзвонила секретарка, вибачте, не можу стриматися.

— Мусите, бо мушу вам поставити декілька питань.

Ірма заспокоїлася.

— Ви були в дружніх стосунках з постраждалою. Вбитою.

— Так, ми були подругами.

— Розкажіть мені трохи про ці стосунки. Наскільки ви були близькими, що ви про неї знали?

— Та досить добре знала. Все, що важливо. Вона приїхала на навчання з Вінковців, тут, в нас, закінчила іспанську і португальську, влаштувалася на роботу в Трешнєвську гімназію, в якій я вже працювала, ми були молодші від інших колег і так почали товаришувати.

— Коли це було?

— Років, років… шість тому. Вона трохи молодша за мене.

Ірма знову заплакала. Касумич дивився, як у неї трясуться довгі руді кучері. Трохи зачекав.

— У вас є спільні друзі?

Вона не підвела голови. Лише затрясла головою. Тоді все ж опанувала себе.

— Це радше знайомі. Я знаю деяких її друзів, вона — деяких моїх, але ні, не можу сказати, що вони наші спільні друзі.

— В її особовій справі пише, що вона неодружена, що не означає, що вона жила сама.

— Жила сама. В Травному.

— Так, я бачив адресу. Як вона поводилася останнім часом?

— Звично. Я не помітила змін. Та ми й не кожного дня бачилися.

Касумич зробив паузу. Ірма навіть не ворухнулася. Він розгубився і швидко поставив питання:

— Знаєте її родичів?

— Погано. Батька вона не мала, її мама живе в Вінковцях. Там в неї сестра і брат. В них свої сім’ї. Це все, що я про неї знаю.

— Коли ви її останній раз бачили?

— Три дні тому, в нас були заняття в один і той же час.

— Після того?

— Після того ні.

— Ви розмовляли телефоном, слали мейли, смски?

Вона мовчала якусь секунду.

— Не знаю, не можу пригадати. Мені все перемішалося. Я прийняла якісь заспокійливі.

Вона усміхнулася. Це виглядало потворно.

— І трохи спиртного, коли зателефонувала секретарка з тою жахливою звісткою.

Тепер Касумич потворно усміхнувся.

— Секретарка вам задзвонила чи ви їй?

Її сльози вмить висохли. Касумичу були знайомі такі зміни.

Вона знову всміхнулася.

— Ну от бачите, сама не знаю, що говорю. Я їй дзвонила, мені було погано, я не могла прийти на заняття, і тоді мені секретарка сказала, що сталося.

Касумич зачекав, чи вона знову заплаче. Не заплакала.

— Де ви були вчора?

Ірма розслабилася.

— Сестра, наша наймолодша сестра, виходить заміж, я ходила купувати різні подарунки, шукала ще різні дрібнички, різні несподіванки для неї Блакитну підв’язку, такий звичай.

— Колись не було.

Вона усміхнулася його зауваженню, але швидко знову прийняла серйозний вираз.

— Так от, провела час у шопінг-центрах, вони далеко звідси, все-таки була неділя, ніхто не працює… доки знайдеш місце для паркування… час минає. Вчора ввечері в нас була маленька домашня вечірка, тільки сестри і кума, що живе по сусідству, ми трохи випили, може, мені від того і було погано. Забагато курила. Вибачте, не сказала вам, можете курити, якщо ви курите.

— Ні, не курю.

Такої брехні Касумич ще ніколи не казав. Ударив легенько рукою по столі і пригадав Відошича.

— Добре, будемо на зв’язку, треба буде перевірити деякі речі, але це нормально, узвичаєно. Не виїжджайте далеко зі Загреба.

Він рушив до виходу. Вже на подвір’ї легенько вклонився, ввічливо попрощавшись із нею.

— І пильнуйте себе.

Посміхнувся і додав:

— Особливо від друзів.

Вона теж посміхнулася.

— Мої сестри, насправді моя старша сестра, яка мені більше, ніж мама, може підтвердити все, що я вам розказала.

Ірма махнула йому рукою, доки він сідав у автівку. Він не махнув у відповідь.

Поглянув у дзеркало заднього огляду й увімкнув двигуна.

Вона не дивилася услід.

Обоє роздумували про те, що жоден із них не згадав про їхню попередню зустріч. Ані те, що тоді, два повних роки тому, одне до одного зверталися на «ти».

* * *

Бахур Дамір також махнув Касумичу, як махав кожному, хто ішов геть. Той не махнув йому вслід, і Дамір почав ногою шкрябати по огорожі.

— Бахур, вже мені до хати, застудишся, ше з тобою буду мала гризоту. Тільки би денервував мене.

Бахур послухався Циліки і, ведучи мізинцем лівої руки по стіні будинку, дійшов до входу, притримався обома руками за короткі перила, піднявся східцями, минув передпокій і увійшов до своєї кімнати. Визувся і скинув шкарпетки.

Ціле пообіддя сидів на ліжку і босими ступнями намагався торкнутися підлоги. Хитався. Від цього йому було трохи легше, але не надто, і він усе ж мусив знайти свою точку заспокоєння. Підібгав під себе ноги, сів на них і міг собі хитатися і спокійно шукати свою точку. Сколота голкою й олівцем замальована крапочка на стіні була насправді чудовим рішенням: сантиметрів сорок над узголів’ям, не занадто низько, не занадто високо, але помітна з будь-якого кутка кімнати. Заспокоювала його. Зараз він її уважно розглядав і через хвилин десять відчув, що йому більше не треба ні хитатися, ні витріщатися на неї.

Справді був спокійним. Відвернув погляд від точки на стіні і почав дивитися крізь штору, узвичаєно лічачи мереживні кружальця, через які око мусило пробитися, аби поглянути крізь шибу. Йому це вдалося. На металевій огорожі помітив голуба, який давав відпочивати то одній, то другій червоній лапці. Відновлюючи рівновагу, він похитувався, як і бахур, і це в бахура викликало посмішку. Навіть здалося йому, що птах подумав про настання зими