Брати Капранови - Забудь-річка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Подруги швидко викрили Уляну у її новій іпостасі. Бо, по-перше, що можна було вигадати тоді, забираючи Настусю від Катьки? Катька бачить все наскрізь — і туман в очах, і рухи, плавні та несподівано м’які, і запах шаленої ночі, бо якими ж парфумами його заб’єш, коли з кожної клітинки, з кожного куточка струменить щастя. Отже Катьці довелося зізнатися одразу.
— Моряк?.. — перепитала вона.
— Капітан, — уточнила Уляна.
— А скільки років?
І порахувавши, що старший майже на дванадцятку, підсумувала:
— Капітан вже не першого рангу…
Уляна навіть не образилася, тому що сама багато разів передумала усі бабські банальності — і про різницю у віці, і про те, що у моряків, мабуть, в кожному порту… і про відсутність родини, що аж ніяк не характеризує з позитивного боку… Але все це не мало жодного значення у моменти, коли його руки торкалися її тіла і знову робили диво — з бездушного і безформного шматка плоті ліпили шедевр, витвір мистецтва, доступний лише двом.
А тим часом дорога слухняно вкладалася під колеса, морозиво на заправках було по-весняному холодним та твердим, а кава по-зимовому гарячою та запашною. І коли у лісосмугах запінилися квіти акації, Уляна не витримала і попросила зупинити.
— Їж! — простягнула вона Степанові повні жмені білих суцвіть.
— Це? — здивувався він.
— Звісно.
— Їжте, їжте, — наполягала ззаду Настуня. — Мама усіх годує, а коли не сподобалось, то ображається.
Він засміявся і слухняно підхопив губами кілька білих квіточок.
— Не так! — Уляна одним рухом всипала йому до рота повну жменю. Адже смак акації можна відчути тільки у масі, коли зуби вичавлюють з неї достатню кількість солодкого, медового соку.
— Щось начебто трохи є, — промимрив він, немовби прислухаючись до внутрішніх відчуттів.
— Не «трохи начебто», а смак дитинства! — решту квітів вона з’їла сама. — М-м-м-м!
— Наші хлопці в Херсоні теж її їли. Зате у нас в Сибіру їли ялинки.
— Ялинки? — зробила великі очі Настуня.
— Точніше, сосни. Молоду хвою, яка тільки-тільки вибивається. Кажуть, добра закуска под водку.
Уляна недовірливо скривилася:
— До речі, хвоя українською буде глиця. А ти теж їв?
— Та ну! Ти ж бачиш, що я навіть акації не пробував, не те що сосну, чи як ти кажеш, глицю. Та й водку тоді не дуже пив, бо молодий був, більше на інших дивився.
— А ром пив? — поцікавилася Уляна.
Він знизав плечима:
— Ну а як же! Але це вже потім, коли ходив.
— А чому моряки так люблять ром? Він же гіркий.
— Гіркий? — Степан засміявся. — Ром солодкий. Наступного разу привезу тобі справжнього кубинського, некупажованого, щоб відчула.
— Солодкий? — не повірила Уляна, яка ніколи не пила рому.
— Солодкий, — кивнув він. — Може, даже солодший за твою акацію. Бо ром роблять з цього, як його, сахарного тростника.
— Цукрової тростини, — підказала вона.
— Точно, тростини. З неї роблять цукор, а з відходів — ром. Там тростина росте, як у нас бур’яни, накосив — і під прес.
— Та ну?
— От тобі й ну. А крім того він допомагає від цинги та морської хвороби.
— Від морської хвороби? — Уляна засміялася, відчуваючи себе абсолютно щасливою тим фактом, що ром, який вона вважала гірким та недоступним, насправді виявився солодким і від хвороби корисним, і пляшку такого рому він наступного разу привезе їй — справді їй. Привезе з плавання.
Отак без поспіху, із зупинками та розмовами, вони доїхали до маминої хати понад морем. Почувши машину, завзята, хоч і старенька Буська загавкала та побігла до хвіртки, брязкаючи ланцюгом. На поріг вийшла мама, подивилася з-під руки, немовби захищаючись від сонця і завмерла, не впізнаючи машини — адже Уляна не попередила, що приїде Степановою, та й про самого Степана не попередила. Ну а що тут попереджати — тільки на зайві розмови нариватися, на запитання, які не мають відповідей. І лише коли Настуня вискочила з машини та побігла обійматися до Буськи, мама підтюпцем рушила назустріч, усе ще підозріло вдивляючись у незнайоме авто.
Уляна відкрила дверцята і спустила ноги на рідну очаківську землю. Степан відкрив багажник і взявся вивантажувати торби. А поки мама обіймала та цілувала онуку, одночасно відганяючи собаку з її брудними лапами, він вже впорався з усім та, взявши до рук вантаж, повільно, неначе на далекий берег, зайшов на подвір’я.
Побачивши поруч із дочкою незнайомого чоловіка, мама заклякла на місці, не в змозі повірити власним очам.
— Мамо, це Степан, — без зайвих сентиментів сказала Уляна, а тоді обернулася до нього і додала вже лагідніше. — А це моя мама, Марія Святославівна, уроджена Ліщинська. Я тобі казала, що вона у мене справжня бандерівка, з Галичини.
— Дуже приємно, — посміхнувся він трохи ніяково.
Але мама не реагувала на ці слова і тільки переводила запитальний погляд з нього на доньку.
— То що, так і будемо стояти? — підштиркнула Уляна, і тоді мама врешті отямилася, забігала, заметушилась, як завжди, коли до хати приїздили гості, намагаючись зробити все одночасно, а якщо не зробити, то хоч би запропонувати, сказати, десять разів вибачитися, поскаржитися та поохкати. При цьому вона ще встигала раз по раз запитально позирати на доньку, яка замість відповіді промовисто брала Степана за руку.
Ну й, звісно, одразу за стіл. Бо де це бачено, щоб з дороги не погодувати? Тим більше — дитина, яка заморилася, бідолашна. І нікого не цікавить, що нещодавно їли, що морозивом заправлялися на кожній зупинці, що нема куди поспішати — бігом за стіл, бо прохолоне.
Уляна давно вже вийшла з підліткового
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Забудь-річка», після закриття браузера.