Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу

– А, Міша. Ну, давай, кажи скоренько: у мене мало часу.

– Розумію, – кивнув головою Михайло. – Багато роботи.

– Не то слово. А через тебе стало ще більше.

– А я саме по тому питанню і прийшов…

Недоля зрозумів, що швидко йому від Михайла відкараскатися не вдасться, тому витяг пачку «Мальборо», закурив.

– О, добрі папіроси куриш!

– Пригощайся. – Слідчий простягнув майорові пачку, але той відмовився.

– Трутка!

– Шо, імпотенції боїшся? Ніколи не вір в то, шо пишуть на пачках, то всьо фігня.

Михайло чомусь посміхнувся.

– Не знаю, пане прокурор, вам видніше.

Недоля ще раз затягся, видихнув.

– Добре, кажи, що хотів, бо в мене і справді мало часу.

А Михайло вже нічого казати не хотів. Він враз пригадав собі, що криміналісти знайшли на місці злочину «бичок» від «Мальборо», – і йому ніби в голові просвітліло, все раптом стало на свої місця.

– Та хочу сказати, що думав я над тим усім. Певно, дарма ми відпустили тих наркоманів, – сказав, аби хоч щось сказати.

– Ти тільки тепер зрозумів це, Міша! Стільки роботи коту під хвіст пішло, а вбивці через тебе і далі на волі!

Михайло озирнувся навколо.

– Ну, то шо ти хотів? – нагадав про себе Недоля.

– Та таке, вже нічого.

Слідчий поглянув на майора знизу вгору.

– Ти шо, бухаєш? Зав’язуй з цим, Міша.

Слідчий обійшов Михайла і рушив далі.

– Я не Міша – Михайло, – поправив майор і пішов до своєї машини.

Опинившись у салоні «Ниви», Михайло узяв у руки ту зелену папочку, котру знайшов у Маріїній сумочці. Почав гортати. Тільки тепер йому стало все до кінця зрозуміло, а всі ланки склалися в один ланцюжок. Значить, так: тітушки полювали за Івановими документами, бажаючи захопити частину «майданної бухгалтерії», а при нагоді хапонути собі його проекти, фірму, фонд. Іван ще раніше розповідав, що до нього підходили різні люди… І, як видно, люди непрості. Певно, і телефон прослуховували, коли були такі обізнані! От чому Недолина машина була така обляпана болотом – покинувши десь «дев’ятку», польовими дорогами кружляли на BMW, сліди замотували. Тепер стало зрозуміло й те, чому Недоля так тягне із розслідуванням справи, чого так хотів кинути за ґрати невинних!

Потрібні були докази.

Недоля все ще стояв на сходах і докурював. До нього саме підійшов якийсь молодик, вони почали про щось притишено говорити. Михайло швидко схопив свій планшет, легенько «прицілився» і зробив фото, потім ще одне, ще. Тим часом Недоля дав співрозмовнику щось схоже на банкноту – і вони розійшлися не прощаючись.

Михайло швиденько обробив фото, тоді витягнув з кишені візитівку, яку дали йому у «Княжому дворі».

– Так, і-мейл…

Він відправив повідомлення, а тоді набрав на телефоні чийсь номер.

– Олю, привіт… Це я, Михайло… Так, з міліції… Слухай, Олюню, а ти зараз за комп’ютером? Ану, кинь оком у свою скриньку… Добре, зачекаю… Пізнаєш? Як, відразу двох? Ти впевнена?… Добре, дякую, сонце, з мене «Світоч»!

Відклавши телефон, майор тут же прокрутив ключ: «Нива» ревнула й бухнула в атмосферу чорним димом. Михайло рушив у напрямку, куди щойно пішов невідомий молодик. Його ніде не було, зате майор побачив вишневу «дев’ятку». Зупинився, став роззиратися. А ось і молодик: вийшов з продуктового магазину, несучи два повних кульки.

– Ага, узяв у Недолі грошей і накупив жратви. Де ж ви відсиджуєтеся, невже у нього на дачі? Нічого, зараз ми вас вистежимо…

Вишнева «дев’ятка» рушила з місця, «Нива» тихенько поїхала назирцем…

Розділ 14

Марія

Часи минали разом з водою, яку несла поміж своїми берегами наша Верещиця. Мій чоловік знову відродився у своєму народі, у своїх нащадках, вкотре повстав з попелу, ніби птах Фенікс. Наша добра земля, а також батьківська наука і материнська молитва робили його таким же добрим, чесним і сильним. Знов і знов приходила купальська ніч, знов і знов він підходив до мене… Тоді відходив. Інколи давала Доля нам одну ніч, часом тиждень, місяць, рік, п’ять років. Аж раптом приходили то обри, то хозари, то печеніги, то ляхи, то ще хтось – хіба ж їх усіх запам’ятаєш?

Легші часи настали, коли наші роди поклонилися київському князеві Володимиру – володарю земель руських. Він захистив нас від ворогів, дав нам Бога істинного. Ми щиро молилися Господу, не забуваючи і Купала з Колядою, понад усе цінуючи заповіти батьків.

Верещиця і далі несла свої води: скоро могутня Русь розсипалася на князівства, Київ утратив свою силу. Наші князі засіли в Галичі, і родичі слухали їх, билися з ворогами і орали землю нашу.

Життя тривало. Ми побралися з Іваном восени, а до зими вже звили своє гніздечко, свою хату. Це не був царський палац, але тут було чисто, затишно і тепло. Половину хати займала піч, були тут і лави, і скриня, і наша з Іваном лежанка. Свічка, що стояла на скрині й миготіла своїм вогником, освітлювала світлицю. Я стояла біля печі і розтирала у макітрі мак макогоном. Меду в нас було вдосталь, тож святвечірня кутя мала бути солодкою. За віконцем літав сніжок, підтискав морозець. Всюди панувала тиша, яка завжди спускається на землю перед Різдвом Христовим. Я думала собі про те, що завжди любила ці свята, любила колядувати, любила той дух Святвечора. А ще до голови приходила дивна думка, що зі мною щось не так. Якесь дивне таке відчуття переповнювало мене, але не лякало, не тривожило, а, навпаки, веселило і заспокоювало, вселяло надію. Мені хотілося плакати з радості і посміхатися, притулитися до свого коханого. Я була не сама, відчувала, що іще одна малесенька душа поселилася у моєму лоні.

За віконцем геть стемніло. Двері відчинилися, у хату ввійшов Іван, а за ним заскочив і морозець, але тут же і втік, налякавшись нашої печі.

– Ух, посипало. – Іван струсив із кожуха сніг, а тоді роздягнувся. В руках з двору приніс сніп-дідух. Чоловік підійняв його обережно, ніби живу істоту. – Заходь, діду, до хати. Поставимо тебе отут на лаві, аби сторожував наш дім від хвороби, біди і всякої нечисті.

Коли дідух зручно вмостився на своєму почесному місці, присів на лавку й Іван.

– Худобу я обійшов, нагодував. Треба буде у жолоби ще куті кинути, аби здорові були, приплід приносили. І курам дати, аби файно неслися, і псові, аби гавкав.

Він завше таким був: як щось робив, то докладно, ретельно, до кінця. Ще й підспівував при тому. З нього був добрий господар – ми завше мали хліб і до хліба. Я дивилася