Ярослав Іванович Ярош - Сповідь з того світу
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Ніколи!» – хотіла я крикнути йому в морду, але розбитими губами було говорити доволі тяжко.
Тоді він здійняв наді мною свого меча, і я вже почала прощатися з життям. Усе зависло, кожна секунда тяглася вічністю. Мені привидівся ангел Михайло. Це вже, певно, кінець…
Я досі нічого не можу збагнути, але Половий мене відпустив.
– Іди звідси.
Не бажаючи більше випробувати долю, я встала й, хитаючись, пішла поміж обрами геть із цієї галявини. Вони розступалися переді мною, проводжали поглядами, аж доки я не зникла з їхніх очей.
Я пішла, а потім побігла у бік жертовника, навіть не думаючи про те, що інші степовики можуть крутитися десь поблизу. Ходила поміж жахливо понівеченими людськими тілами, трупи дивилися на мене своїми очима. Поранених не бачила – самі мерці. Ніхто не стогнав, просячи допомоги.
Мій Іван лежав біля самого жертовника, тіло його було по-звірячому порубане мечами: обри мусили добре постаратися, щоб забрати життя останнього захисника Лади. Я впала навколішки поруч із ним, підняла його голову й поклала собі на коліна. Він розплющив очі.
– Прийди… – хотів щось сказати. А може, і все сказав. І затих. Душа його білим голубом полетіла на небо. Дощові хмари враз розступилися перед нею – і сонечко посміхнулося ясним своїм промінням, вітаючись. Ця посмішка була схожа на його, Іванову. Я знаю: то мій чоловік передавав мені останній свій привіт. Сльози грубими горошинами покотилися з моїх очей, я притулила до себе тіло коханого, яке ще недавно гріло мене своєю любов’ю і добротою, а тепер потроху холоне в моїх руках. За своїм болем я і незчулася, як іззаду підійшов Гаврило.
– Їх треба поховати. Справити тризну…
Я поволі обернулася й поглянула на нього вовчим поглядом. Біль так у мені накипів, що здушив горло, наче клешнями.
– Не треба! – попросила я тихо, але з тією просьбою вирвався із моєї душі увесь біль. Від того шепоту аж захвилювалася вода у річці, птахи зірвалися з верховіть дерев, а сонце враз згасло, ніби це не була тиха мова жінки, а крик тисячі мужів.
Я стояла у підземеллі, Михайло сидів переді мною на лаві.
– Так уже споконвіків повелося. Приходили то готи, то римляни, то гуни, то авари, то хозари, то ще якась франца. Усе це слуги люцифера, що ішли в чужі краї, послухавшись лихої намови його. Диявол обіцяв їм багаті землі, коштовні скарби, гарних жінок. А ще їм потрібні були раби, тож вони сунули на цю землю з усіх боків. Іван завше був з тих, що першими йшли в бій і стояли до останнього. Рабом його так ніхто і не зробив.
Михайло сподівався, що пригода з обрами остудить мене, налякає…
– Я бачила тебе там, на тій галявині… Про що ти говорив із ними?
– Ми заклалися…
– Хіба ж таке буває?
Ангел не відповів.
– І що ж ти поставив на кон? – знову спитала я.
– Своє життя, – чесно зізнався Михайло. – Тому мені дуже хочеться, аби ти перемогла…
– Я спробую тебе не розчарувати. Піду до кінця, – відповіла я тихо.
Михайло поглянув на мене.
– Ну, як хочеш. Тільки не кажи потім, що ми тебе не попереджали. І приходити тобі на виручку так, як сьогодні, я завжди не зможу – шануйся ліпше.
– Дякую тобі, – сказала я. – Піду. Можеш не проводжати.
Я рушила знайомим уже коридором і на роздоріжжі звернула праворуч. Це був початок моєї довгої дороги, довжиною у тринадцять століть.
Розділ 13
Сьогодення
Пан Михайло чудово розумів, що органи не будуть зі шкури пнутися, аби розібратися в цій справі, хоча спочатку всі вони дружно імітували бурхливу діяльність. Не те що Городок – ціла область шуміла про замах на Івана: ширилися чутки, журналісти вибудовували усілякі версії, найчастіше висмоктані з пальця. Під цим тиском громадськості обласна прокуратура кинула усі сили, аби закрити справу. Не розслідувати, а таки закрити! По гарячих слідах полапали перших-ліпших місцевих наркоманів-гопників і повішали на них усіх собак. Якби не Михайло – засіли б хлопці надовго.
Тим часом Іван був у комі, стан його лишався критичним…
Після того як Михайло втрутився в розслідування, слідчий Недоля його зненавидів усім серцем. Хоча, якщо розібратися, він мав би бути вдячним за все, що Михайло робить, фактично взявши розслідування на себе. У майора був колосальний досвід роботи, а найголовніше – бажання розібратися. Пішли й перші результати: дівчата з «Княжого двору» впізнали «ДПСника», якого зафіксувала Іванова веб-камера. Виявилося, що ці четверо виродків перед самим нападом сиділи собі у ресторані і їли борщ з пельменями! Офіціантки їх не знали – не тутешні козаки, але машину запам’ятали – вишневу «дев’ятку».
Пан Михайло був уже під прокуратурою, аби побалакати зі слідчим, «пробити» номери машини по обласній базі. Недолі іще не було на місці, тож Михайло сидів у своїй старезній «Ниві», вкотре переглядав запис на планшеті. Ось Марія дзвонить до нього, тоді мінівен рве з місця… А за деякий час жінка повертається до машини, бере звідти портфель і передає якомусь хмирю, котрого в темряві не видно…
Що ж могло бути таке цінне у тому портфелі? Зазвичай, гроші носять у гаманці. Хоча, якщо багато… Може, Іван віз комусь взятку? Ні, він ніколи не був хабарником і не давав принципово нікому. Певно, там були якісь важливі папери. Добре, тоді чого «майданна бухгалтерія» із зеленої папочки не були в тій течці, а у Маріїній сумочці?
Багато у пана Михайла було запитань, а от з відповідями не дуже густо. Та нічого, слідство покаже.
Михайло визирнув у вікно і побачив, що Недолина «беха» під’їхала, припаркувалася.
«Добрі ж машини в обласної прокуратури. Цікаво: всім такі дають чи тільки заслуженим?»
Ця думка примусила майора замислитися. Взагалі, він ненавидів хабарників і перевертнів, як міг намагався розібратися з ними своїми методами, через що його особова справа рясніла численними доганами. Недоля був нетутешній, тому про його справи Михайлові було відомо зовсім мало, хоча вигляд чорної лискучої машини наводив на певні думки.
«Певно, тьоща йому купила», – мовив сам до себе Михайло і вийшов зі своєї усіма бідами битої «Ниви». Недоля саме наближався до дверей Городоцької прокуратури, коли Михайло загородив йому дорогу.
– Фізкульт-привіт!
«Слідак» поглянув на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сповідь з того світу», після закриття браузера.
