Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

У червні 1809 року Іван Паскевич отримав звання полковника і став командиром Вітебського мушкетерського полку, а в листопаді 1810 року він уже генерал-майор і командир 26-ї піхотної дивізії.

Коли війська Наполеона вторглися на територію Російської імперії, дивізія входила до складу Другої армії під командуванням П. І. Багратіона. Перед Смоленською битвою на початку серпня 1812 року Паскевичу вдалося переконати вищих начальників дати бій не у відкритому полі, де росіяни явно поступалися супротивникові і були б швидко розбиті, а в самому місті. Нав’язавши французам важкі міські бої, російські частини змогли перегрупуватися і виграти так необхідний на той момент час. У Бородінській битві Іван Паскевич зі своєю дивізією відчайдушно захищав (під час бою під ним було убито двох коней) редут на Курганній висоті, що увійшов до історії під назвою «батареї Раєвського». З шести полків 26-ї дивізії в строю залишилося близько 1200 чоловік – одного полку. Потім Паскевич воював під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, був нагороджений орденом Святого Володимира II ступеня. Під час закордонного походу російської армії 1813—1814 років дивізія Паскевича відзначилася у Битві народів під Лейпцігом 4—7 (16—19) жовтня 1813 року, після якої її командир отримав звання генерал-лейтенанта і був нагороджений орденом Святої Анни I ступеня. У січні 1814 року Івана Федоровича призначили командиром 2-ї гренадерської дивізії, разом з якою він брав участь в узятті Парижа в березні того ж року. Саме там, в Парижі, на одному з прийомів імператор Олександр I познайомив Паскевича зі своїм молодшим братом – тоді ще 18-річним Великим князем Миколою Павловичем, а згодом – імператором Миколою I. Ця зустріч переросла в дружбу, що визначила не тільки подальше життя генерала Паскевича, але і багато в чому хід історії Росії в другій чверті XIX століття.

У 1817 році Іван Федорович одружився з Єлизаветою Олексіївною Грибоєдовою, троюрідною сестрою О. С. Грибоєдова. Через вісім років, після повстання декабристів, він вступився за автора «Горя з розуму» перед царем і зумів відвести звинувачення від свого родича. Треба сказати, що заступництво генерала стосувалося не тільки людей з вищого світу. Коли в 1816 році спалахнув так званий Смоленський бунт, Паскевич зумів розібратися в справі і встановив, що головна причина бунту – безконтрольне хабарництво місцевих чиновників. Після цього звинувачення з переважної більшості селян були зняті.

В часи правління Миколи I Паскевич став однією з найбільш довірених осіб імператора. У 1826 році він був направлений на Кавказ як помічник (фактично контролер) головуправляючого А. П. Єрмолова. Ставши в 1827 році замість Єрмолова командиром Окремого Кавказького корпусу і намісником на Кавказі, І. Ф. Паскевич здійснив ряд блискучих перемог спочатку в Російсько-перській (1826—1828 рр.), а потім Російсько-турецькій (1828—1829 рр.) війнах.

У червні 1831 року Паскевич замість померлого І. І. Дібича був призначений головнокомандуючим військами, надісланими на придушення Польського повстання. За неповних три місяці він розбив сили повсталих і 26 серпня штурмом узяв Варшаву. За це імператор подарував йому довічний титул князя Варшавського.

У 1849 році І. Ф. Паскевич був призначений головнокомандуючим військами, надісланими до Угорщини для придушення антиавстрійських виступів. Після початку Кримської війни він прийняв командування військами на Західному кордоні і Дунаї (т. з. Дунайська армія). Під час одного з боїв воєначальник отримав важке поранення уламком снаряда і був змушений покинути армію. 20 січня 1856 року Іван Федорович Паскевич помер у Гомелі.

Горбачевський Іван Якович

(1854—1942)

Хімік, біохімік, епідеміолог і гігієніст, громадський і політичний діяч

У науці іноді буває, що над тією чи іншою проблемою безуспішно б’ються знамениті учені, а рішення знаходить який-небудь «вискочень». Так було і в XIX столітті, коли провідні хіміки і біохіміки намагалися штучним шляхом отримати сечову (уреатну) кислоту. Лібіх, Веллер, Фішер, Розен – ці імена були відомі всім, хто хоч би поверхово був знайомий з хімією і біохімією. А ім’я Івана Горбачевського до 1882 року було, по суті, нікому невідоме. Але саме він першим здійснив синтез сечової кислоти з гліцину, зробивши, таким чином, найважливіше наукове відкриття. І цим його внесок у науку не обмежився…

Син греко-католицького священика, що народився в селі Зарубинці (нині Збаразького району Тернопільської області) 5 (17) травня 1854 року, після закінчення Тернопільської гімназії в 1872 році поступив на медичний факультет Віденського університету. Закінчивши його, молодий учений декілька років займався науковими дослідженнями в хімічному і фізичному інститутах Відня.

Ще в 1838 році знаменитий хімік Юстус Лібіх писав: «В органічній хімії немає речовини, яка приковувала б до себе більше уваги, аніж сечова кислота». Відкриття Іваном Горбачевським способу синтезу сечової кислоти стало найбільшим успіхом у сфері органічного синтезу від часу першого синтезу органічної речовини (щавелевої кислоти) Ф. Веллером у 1824 році. Учений, якому на той момент ще не виповнилося тридцяти, був запрошений професором медичного факультету Празького університету (з 1920 року він почав називатися Карловим). Згодом Іван Якович кілька разів обирався деканом медичного факультету цього університету, а в 1902—1903 роках був його ректором. Весь цей час учений не припиняв свої наукові дослідження. Зокрема, він одним з перших указав, що амінокислоти входять до складу білків, і запропонував нову методику визначення змісту азоту в сечі й інших біологічних об’єктах. Його підручником «Медична хімія», написаним у 1904—1908 роках, досі користуються студенти чеських вузів.

У 1906—1917 роках І. Я. Горбачевський був членом Вищої санітарної ради, в 1917—1918-х – міністром охорони здоров’я Австро-Угорщини – першим у світі міністром охорони здоров’я. Він став одним з ініціаторів организації Українських університетських курсів, які в січні 1921 року були перетворені в Український вільний університет. У 1924 році Іван Якович був вибраний ректором університету, згодом він п’ять разів переобирався на цю посаду. Все своє життя учений прагнув до того, щоб українська наука була дійсно українською. Він опублікував декілька робіт, присвячених українській хімічній термінології, підготував два томи підручника «Органічна хімія» українською мовою (перший був виданий у Празі, другий, на жаль, так і залишився в рукописі).

Про величезний авторитет І. Я. Горбачевського серед колег-учених свідчить той факт, що в 1900 році 46-річний учений став головою Міжнародного лікарського конгресу. Іван Якович був дійсним членом академій наук декількох європейських держав. Його знали і цінували і в Радянській Україні, в 1925 році учений став членом