Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

– Навіщо? – спитала я.

– У вітальні – НЕГАЙНО! – у тата роздувалися ніздрі. Він вийшов з кімнати.

– Мамо, що сталося?

– Ти, Ліно, чула, що батько сказав. Ходи у вітальню.

Ми пішли коридором.

– Лягай спати, Йонасе, – кинула мама, навіть не глянувши в бік його кімнати. Я озирнулася. Йонас визирав з-за дверей своєї кімнати розширеними очима.

Тато був у страшному гніві, і гнівався він на мене. Що ж я такого зробила? Я увійшла до вітальні.

– На що ти гайнуєш свій дар?! – він ткнув мені перед обличчя якийсь папірець.

– Тату, ну це ж просто жарт був… – пояснила я.

– ТОБІ це жарт, а для Кремля, ти думаєш, це теж жарт?! Боже мій, а схожість яка! – він кинув папірець мені на коліна.

Я поглянула на малюнок. Так, схожість була. Навіть у костюмі клоуна цілком упізнавався Сталін. Я намалювала його в нашій вітальні; за столом сиділи тато і його друзі, і вони зі сміхом закидали клоуна-Сталіна паперовими літачками. Тато і доктор Зельцер були повністю на себе схожі. У журналіста мені ще не дуже вдалося підборіддя.

– Є ще такі? – вимагав відповіді тато, забравши в мене малюнок.

– Ну, це було просто задля сміху… – пробелькотіла я.

У коридорі в піжамі стояв Йонас.

– Будь ласка, татку, не сердься.

– І ти туди ж?! – крикнув тато.

– Ой, Йонасе… – сказала мама.

– Він у цьому участі не брав! Я це намалювала сама. А йому показала, бо подумала, що це смішно.

– Ще комусь показувала? – спитав тато.

– Ні. Я тільки сьогодні ввечері це намалювала, – відказала я.

– Ліно, – сказала мама, – це не жарти. Якби хтось із радянських побачив цей малюнок, тебе могли б заарештувати!

– Та як би вони це побачили? Я ж його викинула.

– А що, коли б хтось, як я, знайшов це в кошику? Вітром це могло б принести до ніг Сталіна, – сказав тато. – Ти намалювала, як твій батько і його друзі глузують із керівника Радянського Союзу! Ти ще такі маєш?

– Ні, тільки один оцей.

Тато порвав мій малюнок і кинув у камін.

Андрюс далі дивився на мене.

– Ти цього хочеш? – урешті спитав він. – Щоб Совєти рознесло?

Я озирнулася до нього.

– Я просто додому хочу. І тата бачити хочу.

Він кивнув.

25

Настав вечір – лишалося тільки дві групи. Більшість енкаведистів поїхали геть потягом. Залишилося п’ятеро озброєних офіцерів із двома вантажівками. Литовців приблизно сімдесят п’ять, радянських п’ятеро, а ніхто не наважувався й поворухнутися. Напевне, більшість із нас були слабкі й утомлені. Трава була довгоочікуваним ліжком, розкішшю. Я примічала орієнтири