Рік Рірдан - Син Нептуна, Рік Рірдан

— відповіла Королева Марі. — Зробиш нарешті щось корисне. Ми почнемо нове життя.

Вона промовила це так, наче вони збирались почати це «нове життя» для когось іншого... або, можливо, чогось іншого.

— Про що говорив Плутон? — поцікавилася Хейзел. — Він справді мій батько? Він сказав, що ти побажала.».

— Мерщій до своєї кімнати! — крикнула мати. — Збирайся!

Хейзел втекла, а за мить її висмикнуло з минулого.

* * *

Ніко трусив її за плечі.

— Ти знову це зробила.

Хейзел закліпала очима. Вони досі сиділи на даху храму Плутона. Сонце продовжувало опускатися нижче. Навколо неї з’явилося ще більше алмазів, а очі пекло від сліз.

— В...вибач, — пробурмотіла вона.

— Не вибачайся. Де ти була?

— У маминій квартирі. У день, коли ми переїхали.

Ніко кивнув. Він розумів її краще, ніж будь-хто. Ніко так само був дитиною із сорокових. Він народився лише на кілька років пізніше за Хейзел, і був замкнений у чарівному готелі на декілька десятиліть. Але минуле Хейзел було значно гіршим, ніж у нього. Вона зазнала стільки болю та страждань...

— Ти повинна щось робити із цими провалами, — застеріг Ніко. — Якщо щось подібне трапиться в бою...

— Знаю. Я стараюсь.

Ніко стиснув її долоню.

— Це не страшно. Гадаю, це побічний ефект від... ну, перебування у Підземному царстві. Певен, з часом ставатиме легше.

Хейзел у цьому сумнівалась. Минуло вже вісім місяців, а провали у свідомості ставали дедалі гіршими, наче її душа намагалась жити у двох часових проміжках водночас. Ніхто ще не повертався з того світу — принаймні, не таким чином як вона. Ніко намагався її якось підбадьорити, та ані він, ані вона сама не знали, що чекає на неї у майбутньому.

— Я не можу знову вирушити на північ, — промовила Хейзел. — Ніко, якщо мені доведеться повернутись туди, де це сталось...

— Усе буде гаразд, — пообіцяв він. — Цього разу з тобою будуть друзі. Персі Джексон — він відіграє значну роль у цьому. Ти ж це відчуваєш, чи не так? На нього можна покластися.

Хейзел пригадала, що колись давно сказав їй Плутон: «Нащадок Нептуна забере твоє прокляття і подарує тобі спокій».

Персі і є той самий нащадок Нептуна? Можливо, але Хейзел відчувала, що все не буде так просто, як хотілося б. Вона не була певна, що Персі під силу пережити те, що чекає на них на півночі.

— Звідки він прийшов? — запитала вона. — Чому привиди називають його греком?

Перш ніж Ніко встиг відповісти, на іншому березі ріки пролунали горни. Легіонери йшли на вечірні збори.

— Ходімо, — промовив Ніко. — Здається мені, що сьогоднішні воєнні ігри будуть цікавими.

VII Хейзел

На зворотному шляху Хейзел перечепилася через золотий злиток.

Вона чудово розуміла, що їй не слід бігти так швидко, та водночас вона боялась спізнитися на збори. У П’ятій когорті були найдобріші центуріони в таборі. Проте навіть їм довелось би покарати її за спізнення. Римські покарання були суворими: комусь доводилось начищати вулиці зубною щіткою, комусь — прибирати загони биків в амфітеатрі, а декого засовували в мішок, наповнений розлюченими горностаями, і кидали в Малий Тибр. Приємних варіантів не було.

Золотий злиток вискочив із землі точнісінько перед її ногами. Ніко намагався зловити Хейзел, але вона все одно впала і подряпала руки.

— Ти як? — Ніко став навколішки біля неї й потягнувся до золотого злитка.

— Стій! — застерегла Хейзел.

Ніко застиг.

— Твоя правда. Вибач. Просто... Матінко рідна, ця штука величезна. — Він дістав склянку нектару зі своєї куртки і вилив трохи на руки Хейзел. Тієї самої миті подряпини почали загоюватись. — Можеш підвестись?

Ніко допоміг їй звестися на ноги. Вони разом витріщились на золотий злиток. Він був розміром з буханець хліба, з відтиснутими серійним номером та словами «Державна скарбниця США».

Ніко похитав головою.

— Звідки це, Тартар його забирай?..

— Не знаю, — промовила Хейзел. — Може, закопали грабіжники, або впало з фургона сотню років тому. Можливо, переселилося з найближчого банківського сховища. Що б не знаходилося під землею, коли я поблизу... воно просто вискакує. І що більш воно коштовне...

— ...то більш небезпечне. — Ніко нахмурився. — Може, якось його прикриємо? Якщо його знайдуть фавни...

Хейзел уявила, як здіймається над дорогою вибухова хмара, а підсмажені фавни летять у різні боки. Таке навіть уявляти було страшно.

— З часом він втягнеться назад під землю, після того як я піду, але щоб напевно...

Хейзел уже кілька разів практикувала цей трюк, але з чимось настільки важким і твердим — уперше.

Вона спрямувала руку на золотий злиток і зосередилась.

Золото піднялось у повітря. Хейзел сконцентрувала свою злість (що зробити було не важко — вона ненавиділа це золото, ненавиділа своє прокляття, ненавиділа пригадувати своє минуле й усі свої припущені помилки). Пальці защипало. Золотий злиток засвітився від жару.

Ніко важко глитнув.

— Е-е... Хейзел, ти впевнена?..

Вона стиснула долоню в кулак. Золото зігнулось, наче мастика. Хейзел змусила його скрутитись у велетенське незграбне кільце. А потім стряхнула рукою, і коштовний пончик ударився об землю. Він занурився так глибоко, що на його місці залишились лише ямка та свіжа земля.

Ніко витріщив на неї очі.

— Це було... щось.

Хейзел не вважала, це «щось» настільки вражаючим, принаймні порівняно зі здатністю оживляти скелети та повертати людей з того світу, і все ж їй було приємно, що хоч раз дивує вона брата, а не навпаки.

У таборі знову затрубили в роги. Незабаром когорти почнуть перекличку, і Хейзел не хотіла опинитись у мішку з горностаями.

— Треба поспішати! — сказала вона Ніко, і вони побігли до воріт.

* * *

Коли Хейзел уперше побачила, як збирається легіон, то настільки перелякалася, що ледве не втекла назад у свій барак. І навіть після дев’яти місяців у таборі, вона досі вважала цю картину вражаючою.

Перші чотири когорти, у кожній рівно по сорок дітей, стояли рядами перед бараками по обидва боки від віа Преторії. П’ята когорта зібралась останньою, перед принципією, оскільки їхні бараки запхнули в далекий кут табору, поряд зі стайнями і туалетами.

Таборяни були в повній бойовій готовності. Відполіровані кольчуги і поножі блищали поверх пурпурових футболок і джинсів. Їхні шоломи прикрашали малюнки з мечами та черепами.