Луї Фердінанд Селін - Смерть у кредит

«Від нього смердить!.. Він висітиме в нас на шиї!..»

Батько все ускладнював, зазирав задалеко в майбутнє. Свої слова він підкріпляв латиною: Sana… Corpore sano…[12] Моя мати не знала, що відповісти.

* * *

Неподалік від нас у Пасажі жила родина палітурників. Їхні діти нікуди не виходили.

Мати в них була баронесою на ім'я де Караваль. Вона боялася, що її діти можуть навчитися лайливих слів.

Цілий рік вони гралися за ґратами, крізь які могли пропхати лише носи й руки. Їхні обличчя були кольору цикорію.

Раз на рік пані Караваль їхала у відпустку навідати своїх кузенів у Периґорі. Вона всім розповідала, що її батьки зустрічали її в екіпажі, запряженому четвіркою чудових коней. Вони їхали своїми нескінченними володіннями… Коли проїздила карета, на дорогу, що вела в замок, збігалися селяни й заклякали на колінах… так вона розповідала.

Одного разу вона взяла з собою своїх хлопчиків. Вона повернулася сама аж узимку, значно пізніше, ніж завжди. У глибокій жалобі. Її обличчя ховалося за серпанком. Нічого не пояснюючи, вона піднялася до себе нагору й лягла. Більше вона ні з ким не розмовляла.

Для хлопчиків, які ніколи не виходили на вулицю, така зміна виявилась надто різкою. Вони померли від свіжого повітря!.. Ця трагедія змусила всіх задуматися. Від вулиці Терез до площі Ґайон тільки й мови було, що про кисень… Цілий місяць і навіть трохи довше…

* * *

Узагалі в нашій родині ми часто мали нагоду виїхати за місто. Дядькові Едуару, маминому братові, нічого так не хотілося, як зробити нам приємність. Він частенько пропонував виїжджати на заміські прогулянки. Батько ніколи не приймав цих пропозицій. Щоразу знаходив привід, аби відмовитися. Не хотів нікому бути зобов'язаним, то був його принцип.

Дядько Едуар був досить сучасним, він добре розбирався в механіці. Загалом він був дуже беручкий і своїми руками міг зробити що завгодно. Він не тринькав гроші й не збирався нам нав'язуватись, але будь-яка поїздка без нього влетіла б нам у копієчку… «Сто су тануть, — казала моя мати, — як тільки вийдеш на вулицю!»

Сумна історія Каравалів так глибоко схвилювала Пасаж, що слід було вжити заходів. Нараз виявилося, що всі навколо досить «бліденькі». У крамничках та магазинах навперебій давали поради… Всі тільки й думали про мікробів та небезпеку епідемії. Діти відчули, як зросла батьківська турбота. Вони мусили тепер дудлити риб'ячий жир, пляшками, цистернами… Та користи від того було катма… Дітей лише нудило. Вони зеленіли, адже й досі не мали чистого повітря, а риб’ячий жир ще й відбивав їм будь-який апетит.

Треба визнати, що Пасаж був неймовірно загидженим місцем. Був ніби створений для того, щоб повільно, але впевнено подихати в собачій сечі, лайні, серед слизу та смердючих міазмів. Тут смерділо гірше, ніж у в'язниці. Сонце за скляним дахом сходило таке блякле, що навіть свічки світили яскравіше. Усі мешканці почали задихатися. Пасаж став усвідомлювати цю смердючу задуху!.. Тепер говорили лише про поїздки за місто, про гори, долини та інші красоти…

Едуар ще раз запропонував нам наступної неділі прогулятися до Фонтенбло. Батько нарешті пристав на це. Він приготував для нас одяг і провізію.

Перше триколісне авто дядька Едуара було одноциліндровим, громіздким, як гаубиця, з напівзакритою кабіною спереду.

Тієї неділі ми встали ще раніше, ніж зазвичай. Мені ретельно витерли зад. Цілу годину ми чекали на авто на вулиці Ґайон. Розпочати таку прогулянку було справою нелегкою. Спершу вшістьох ми пхали машину добрих п'ять кілометрів до мосту Біно. Там ми заправились. Форсунка жахливо протікала. Махове колесо видавало звуки, що нагадували відрижку… Один за одним гриміли жахливі вибухи. Лагодимо на ходу, запускаємо ремінну трансмісію. Знову доводиться впрягтись, утрьох, потім ушістьох… Нарешті потужний вибух!.. Мотор запрацював… Ще двічі він загорявся… Його хутко гасили. Мій дядько промовив: «Сідайте, панове! Думаю, що тепер він нарешті розігрівся! Можемо вирушати в дорогу!..»

Треба було мати мужність, щоб сидіти там у кабіні. Навколо нас зібрався натовп. Кароліна, мати і я втиснулися досередини, на сидінні ми були так завалені речами, що я міг поворухнути лише язиком. Перед тим як рушити, мені вліпили добрячого ляпаса, аби я не думав, що мені все дозволено.

Авто спершу стало дибки, а потім гепнулося на всі три колеса… Смикнулось ще двічі-тричі… Жахливий тріск, гикавка… Натовп з переляку відсахнувся. Здавалося, що нам уже гаплик… Але тут апарат різко здригнувся і покотив вулицею Реомюра… Мій батько взяв напрокат велосипед. На кожному підйомі він користався нагодою, аби трохи підпихнути ззаду… Найменша зупинка могла призвести до фатальної аварії… Загалом, нас треба було постійно трохи підштовхувати… Біля скверу Тампль зробили зупинку. Потім знову рвонули з місця. Всю дорогу мій дядько пляшками заливав мастило прямо в циліндр, на ланцюг і на все те торохтіння, аби все плавало у змазці, як пароплав. У нашому переповненому салоні назрівала криза… В моєї матері вже підходило. Якщо з неї полізе, якщо ми зупинимось, двигун їй-бо накриється… Якщо він заглохне, нам кінець!.. Моя мати трималась як герой… Дядько у своєму кудлатому шоломі сидів за кермом у самому пеклі в оточенні тисячі язичків полум'я, він благав нас триматися з останніх сил. Мій батько їхав за нами слідом. Налягав на педалі, поспішаючи нам на допомогу. На ходу він підбирав усі деталі, які відпадали одна за одною, частини двигуна й шурупи, дрібні гвинтики й великі залізяки. Він проклинав усе на світі, лаявся, перекрикуючи торохтіння двигуна…

Уся халепа сталася через бруківку… На бруці Кліньянкура ми порвали три ланцюги… На Вав полетіли передні ресори… У канавах Ла Вілетт ми погубили всі фари і навіть клаксон, що визирав, як зміїна паща… Біля Пікрюс та на Великій дорозі ми розгубили стільки всього, що мій батько не встигав підбирати… Я чув, як він лаявся позаду: «Кінець світу! Так у дорозі нас ще й ніч застане!»

Том біг попереду, його дірка з-під хвоста була нашим орієнтиром. Він мав досить часу, щоб дорогою пообдзюрювати кожен стовп. Дядько Едуар був не лише спритником, а ще й майстром на всі руки. На завершення наших екскурсій він усе тримав у руках, уся механіка складалася з його пальців, на вибоїстих дорогах він жонглював уламками й стержнями, торкався поршнів, ніби грав на клавішах кларнета. Як чудово було спостерігати за його акробатичними номерами! Та в одну чудову мить усе знову сипалось на дорогу…