Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

Що я накоїла? Навіщо сказала йому це? Це ж небезпечно…

Мене ж попереджала Веґела — ніхто не повинен знати. Люди цього не приймуть.

Він наздогнав мене біля самих дверей:

— Зупинись, чуєш? Куди ж ти біжиш? Я нічого поганого тобі не зроблю, — його голос був тихий, неначе боявся мене злякати.

Я завмерла, все ще тримаючись за ручку дверей, та не наважувалася обернутись. Я боялася побачити в його прекрасних очах страх чи огиду.

— Подивися на мене, — сказав він стиха.

Я підкорилася. Обернувшись, опинилася в полоні його рук. Поглянувши йому в очі, я побачила там ніжність і смуток.

Він вдивлявся в мене, ніби бачив уперше. А я намагалася запам’ятати кожну рису його обличчя, знаючи: коли він піде, я в безсонні ночі знову і знову малюватиму його в уяві.

Я стояла, мов художниця, що наносить останні штрихи на портрет. Його розширені зіниці з краплинами світла в них здавалися загадковою безоднею Всесвіту — безмежно самотньою, замкненою в обрамленні райдужки. У ній переливалися всі відтінки смарагду. Ледь помітні судини тягнулися від країв очей і губилися під повіками, а навколо тіні втоми чи недоспаних ночей, обрамлені довгими, чорними, як ніч, віями. Від куточків очей до скронь тягнулися дрібні зморшки — тоненькі, мов жилки листка. На високий лоб спадали кілька пасем хвилястого чорного волосся. Його тонкі вуста приховували легку, ледь помітну усмішку. Високі вилиці, підборіддя з легкою загостреністю — усе це завершувало образ. І руки… Дужі, промовисті, з довгими пальцями й рельєфними жилами — ті руки були окремою історією.

Як за такий короткий час він став мені і другом, і коханим? І як тепер жити без нього?

Від цієї думки защеміло в грудях, стало важко дихати.

— Твій дар передбачення залишився?

Я кивнула.

— Але як же так? Адже ти вдова… Ти була заміжня. Він не мав залишитись з тобою?

Мої щоки спалахнули. Я відвела погляд і прошепотіла:

— Шлюб не було завершено...

Після моїх слів він відступив до вікна. Було видно, як він бореться із собою, намагаючись прийняти рішення.

— На світанку я поїду. Ти більше мене не побачиш, — сказав він тихо. — Я поводився негідно… Боюся, що своїми діями образив тебе.

Почувши це, я відчула двоїстість: з одного боку — полегшення, що не втоплюся у власних почуттях, з іншого — страх втрати, що стискав серце.

— Не дивись на мене так, Бренна… Вперше в житті я намагаюся чинити по—людськи, і це мені дається нелегко, — поглянувши на мене з сумом, він вийшов, оминувши мене.

Я залишилась стояти, наче приросла до підлоги. За ці кілька хвилин я пережила такий вир почуттів — від невпевненості й страху до екстазу й блаженства… і знову страх. А потім — біль. Той, що виникає нізвідки, але стискає до сліз.

Решту дня я провела в кімнаті, не виходячи…

***

Вранці за сніданком незнайомець зі своєю свитою не з’явився. Ймовірно, він стримав обіцянку й поїхав. Але чомусь це не принесло мені полегшення.

Я вдала, що недобре почуваюсь, й зачинилася у своїй кімнаті.

Вперше я по—справжньому усвідомила, наскільки сильно він прив’язав мене до себе. Як глибоко й болісно, мов скалки скла, розлука в’їлася в серце.

Я більше ніколи його не побачу...

Ця втрата виявилася значно страшнішою, ніж та, якої я боялася, якби він залишився. Я втратила сором, мріючи про нього.

Ось вона — та сама любов, про яку я чула стільки історій... У самій любові немає нічого поганого, хіба тільки згубні її наслідки. Можна молитися всім богам, але якщо кохання справжнє — його не витравиш із себе. Ні кольору очей, ні смаку губ.

Але ж саме любов — найбільший дар. То чому ж я від нього відмовилася?..

Просидівши пів дня у замкненій кімнаті, я зрозуміла, що зійду з розуму від власних думок. І лише прогулянка могла розвіяти біль. Наказавши осідлати Луну, я вирушила верхи.

Довго блукала полями, даючи волю вітру тріпати волосся, а думкам — очищуватись. Біля старого ясеня я зупинилася й злізла з коня. Сонце вже котилося до горизонту. Обхопивши стовбур, я прихилила чоло до холодної кори й заплющила очі. Перед внутрішнім поглядом постав той самий незнайомець — він стояв до мене спиною в незвичному вбранні, якого я ніколи не бачила на жодному чоловікові. Ми були у кімнаті з величезними вікнами, навколо — дивні речі, невідоме світло лилося з—під стелі. Він заговорив, і голос його лунав, ніби з глибини:

— Я завжди з трепетом дивлюсь, як заходить сонце. Уже багато років — це найзахопливіше й найтривожніше видовище.

— Що ж у ньому тривожного? — спитала жінка, яку я чомусь не могла побачити.

— А що, як воно завтра не зійде?

Він озирнувся й подивився на когось із сумом:

— Повернись, Бренно…

Хтось торкнувся мого плеча. Я здригнулася. Переді мною стояв Лофт. У його очах не було посмішки — тільки тривога.