Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

— Це ваше?

— Так, дар лікування я успадкувала від матері.

Він продовжував кружляти кімнатою з котячою грацією, час від часу беручи в руки різні предмети, поглядаючи на мене. А я, намагаючись заспокоїти нерви, взялася за вишивку. Від його присутності мені ставало гаряче. Чому я так дивно реагую на цього чоловіка?.. Його очі, здавалося, пронизують мене наскрізь. Наче він знає щось таке, чого не знаю я сама.

Раптом мене пронизав біль. Я скрикнула, побачивши, як хтось ударив мене клинком і штовхнув у крижану воду. Я намагалася вибратися, але під руками ламався лід, боляче впиваючись у долоні. Руки пекло, вони кровоточили. Одяг намок і тягнув униз. Я кликала на допомогу, але у відповідь чула тільки зловісний диявольський сміх…

— Леді Бренна, що з вами?

Я опритомніла — незнайомець трусив мене за плечі, вдивляючись в обличчя.

— Все добре, — спробувала я уникнути пояснень.

Він зробив вигляд, що задовільнився відповіддю, не став допитуватися. Якщо чесно, я боялася зізнатися комусь, що маю дар провидиці. Про це знала тільки мати мого чоловіка.

— Мене мучить питання… Як вас звати? Бо кожного разу говорити "старший син герцога Норманнського" — це занадто довго.

— Близькі називають мене Лофт. Ти можеш мене так кликати, — сказав він, усе ще уважно вдивляючись у мене.

Він підійшов і чомусь сів на табурет біля моїх ніг. Його голова була так близько, що хотілося доторкнутися до його чорного, мов вороняче крило, волосся. Намагавшись узяти себе в руки, я ще глибше занурилася у вишивку.

— Господине Лофт, — промовила я, смакуючи незнайоме слово, — розкажіть про вашу батьківщину.

— Моя земля… — замислився він. — Вона прекрасна. Все там потопає в зелені в’язів на півдні й ховається під снігами на півночі. Вона прорізана скелями й бухтами. А небо… небо там іншого кольору. Воно швидко змінює тон: то ясно—блакитне, то димчасто—сіре. Тільки от війни за цю землю не дають по—справжньому насолодитися красою…

Він не дивився на мене, коли розповідав. Його голос звучав із легкою тугою.

"Він щиро любить свою землю," — подумала я, спостерігаючи за ним з—під опущених вій, відчуваючи незрозумілу радість і хвилювання. Його голос огортав мене, ніби мереживна павутина, затягуючи в світ мрій. А яке воно — коли його губи торкнуться моїх?.. — раптом майнула думка.

Я вколола палець і скрикнула.

— Що сталося? — підвів голову він.

Побачивши краплину крові на моєму безіменному пальці, він ніжно взяв мою руку, подув, а потім поцілував спочатку палець, а потім долоню.

— Що ви робите? — запитала я, але руку не прибрала, дивлячись на нього з подивом.

—Так робила моя мати, щоб зняти біль, коли я був малим. Біль це не знімало, але ставало легше, — відповів він, не відпускаючи моєї руки і вдивляючись у мене прищуреними очима.

Напевне, він чує, як шалено б’ється моє серце…

Я раптом усвідомила, що його близькість може завести надто далеко. Тобі є що втрачати… — попри почуття, що витали в цій затишній кімнаті, наповненій ароматами трав і теплом вогню в каміні, потрібно було рятуватися втечею. Інакше я сама накличу на себе загибель. Але я й далі сиділа, не зводячи з нього погляду. Його очі, зелені, наче весняна трава, потемніли — тепер вони нагадували гущавину лісу перед грозою.

— Бренна, — його голос прорізав тишу, мов грім, хоча говорив він тихо.

Я здригнулась, забрала руку і, різко підвівшись зі стільця, зробила крок назад. Він пішов за мною. Я відступала, поки не вперлася спиною в холодне каміння стіни. Він зупинився й обережно провів кісточками пальців від скроні до щоки, далі до вуст, і великим пальцем ніжно окреслив контур моєї нижньої губи. Як би я не намагалася, та не могла відвести очей від того вогню, що раптово спалахнув у його смарагдових очах. Зіниці розширилися, і я потонула в їхній чорній глибині, немов падала в прірву — все далі й далі.

Якою ж магією володів цей погляд?

Затамувавши подих, він узяв моє обличчя в долоні. Серце завмерло, по спині пробігли мурахи. Ледь торкнувшись губ, він знову заглянув мені в очі, мов даючи шанс зупинити його. Але я була приголомшена почуттями, що вирували в мені. Тому, трохи схиливши голову, доторкнулася вустами до його долоні.

Він тихо застогнав — і вже не стримуючись, почав пристрасно мене цілувати. Я відповіла. Піднявши руки, провела пальцями по його волоссю, а він ще сильніше притис мене до себе. Його поцілунки сп’яняли, вели в стан неземного щастя й солодкої ейфорії… Його руки торкнулися моїх грудей і лагідно стиснули їх.

Я застигла.

Відірвавшись від моїх губ, він схилився до мого чола й прошепотів:

— Що ти зі мною зробила, чаклунко?

Я не зрозуміла — він жартує чи звинувачує? Насправді я взагалі вже мало що розуміла. Лише одне знала напевно: якщо він відпустить мене — я просто впаду, бо ноги відмовилися мене слухатись.

— Я не чаклунка… але маю дар бачити майбутнє, — вирвалося з мене несподівано.

Побачивши здивування в його очах, я завмерла і стрімко кинулася до дверей.