Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

— А ви завжди так непомітно підкрадаєтеся до людей? — запитала я.

— Я не підкрадався. Просто ви були настільки занурені у свої думки, що не почули, як я підійшов. Що ви там варите — чарівне зілля? — запитав він, блиснувши своїми зеленими очима.

— Авжеж, а що ж іще, — вирішила я пожартувати.

— І що ж у ньому? — спитав він, підходячи ближче й заглядаючи в казанок.

— Хвости польових мишей, баранці, пара вужів і серце чоловіка.

Почувши останнє, він здивовано підняв брову, але за мить розсміявся. Потім знову заглянув у казанок через моє плече й глибоко вдихнув. Холодне повітря з його легень торкнулося моєї шиї. Я здригнулася — чи то від холоду, чи то від його близькості.

— Це ромашка, — сказав він, розтягуючи слова, з тією ж хитрою усмішкою. — То вам теж не спиться? — констатував він. — Пригостите? Там має вистачити ще на одну чашку.

Я відійшла, щоб узяти ганчірку й зняти чай з вогню. Коли ж повернулась — побачила, як він уже ставить казанок на стіл.

— Ви обпеклися?! — вигукнула я, схопивши його за руку. Але, на моє здивування, вона була холодна, жодних слідів опіку.

Я не могла відвести погляду:

— Як?..

Наче прочитавши мої думки, він сказав:

— Я взяв казанок, загорнувши руку в рукав. Не хвилюйтеся.

Я знітилась і відпустила його руку.

— У вас такі холодні руки... Ви змерзли?

— Не зовсім. Мені ще ніколи не було так спекотно, — відповів він і чомусь підморгнув мені.

— Дивно, бо руки говорять про інше, — зауважила я з сумнівом і почала розливати чай по горнятках. Подавши одне з них, простягла йому. Але замість того, щоб узяти чашку, він узяв мою руку.

— А тепер? — запитав, перебираючи мої пальці. Я знітилась і швидко сховала руку за спину. Він тихо засміявся. Його рука тепер справді була гарячою. Дивно — ще хвилину тому вона була льодяною. Він знову простягнув руку до мене, я відступила, та він, глянувши з лукавством просто в очі, нарешті взяв горнятко з чаєм. Я й забула, що воно в мене в руках.

— Дякую за чай, — сказав він, зробивши кілька ковтків. Я мовчки кивнула. Він продовжував пити, кидаючи на мене погляди поверх чашки. Мовчанка затягувалась, і під його дивним поглядом мені ставало незатишно. Допивши чай, я поставила чашку і сказала:

— На добраніч, сину герцога Норманнського.

— І вам, — відповів він.

Поки я йшла, я весь час відчувала на собі його погляд. І хоч випила ромашковий чай, заснути не могла. Щоразу, як заплющувала очі, бачила того самого незнайомця з насмішкуватими зеленими очима. У його присутності я губилася, і серце починало шалено калатати. Зелені очі переслідували мене всю ніч.

На ранок я прокинулась виснаженою й трохи роздратованою.

Що з тобою, Бренно?

***

За сніданком зібралися всі мешканці та гості. Я сіла поруч із батьком, і ми почали трапезу. Незнайомця за столом не було, і я несподівано для себе відчула розчарування. Закінчивши сніданок, я поцілувала батька й вирушила в глибину замку — туди, де була кімната, в якій я часто проводила час, коли ще не була заміжня.

Переходячи галереєю, я побачила незнайомця. Він стояв нерухомо перед вікном, склавши руки на грудях. Я хотіла було повернутися назад, але почула його тихий голос:

— Ви тут щасливі?

Мені довелося повернутися і стати поруч. — Так, це мій дім, тут я знаю кожне дерево, кожну пташку, і вони знають мене.

— Як давно ви овдовіли?

— Два місяці тому. Мій чоловік загинув на полюванні.

— Ви ще оплакуєте його?

— Мені його жаль, — відповіла я ухильно.

Почувши це, він повернувся до мене й уважно подивився. І я вирішила пояснити:

— Попри сусідство наших земель, ми з майбутнім чоловіком не були знайомі. Він був значно старший. На наступний день після весілля він упав з коня, зламавши собі шию. Я ще не встигла до нього прив’язатися. Тому мені його просто жаль.

— Нехай спокій буде з ним, — тихо промовив він, продовжуючи свердлити мене поглядом.

Я хотіла піти, але він раптом зупинив мене:

— Прогуляйтеся зі мною. Мені нічим зайнятися, і від цього я почуваюся, мов звір у клітці.

Першою думкою було — відмовити. Не годиться молодій жінці прогулюватися з чоловіком. Але, подумавши, я зрозуміла, що й мені самій буде нудно сидіти в самотності.

— Слідуйте за мною.

Я пішла коридором. Дійшовши до невисоких дверей, я відчинила їх і запросила незнайомця увійти. Це було моє сховище. Тут я могла малювати, читати, вести записи чи просто мріяти. Тут також зберігались запаси трав, настоянок і мазей, яких навчила мене готувати мати для лікування домашніх.

Я сіла на стілець із високою спинкою й спостерігала, як незнайомець оглядає кімнату. Він відкрив кілька старовинних книг і здивовано глянув на мене. Потім подивився на пучки трав і, прочитавши написи на пляшечках і коробках, запитав: