Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

— То чому ж ви подорожуєте на самоті? — наполегливо спитала вже я.

— Чому на самоті? Мої люди залишилися надворі.

Після його слів я виразно почула іржання коней і голоси — хоча ще п’ять хвилин тому могла присягнутися, що, окрім вітру, не було жодного звуку. Побачивши моє здивоване обличчя, він розсміявся.

— Хай заходять. Навіщо мерзнути надворі, — тихо мовила я, ще не до кінця вірячи його словам.

— Боюсь, усі ми тут не вмістимось. Вони загартовані в боях — ні сніг, ні буря їх не злякають, — відповів він, сідаючи на лавку навпроти мене.

— Куди прямуєте?

— Ми поверталися додому. Але, на жаль, погода затримала нас у цих краях, — сказав він, не відводячи від мене свого смарагдового погляду, в якому відбивалося полум’я вогню. Вогонь грав у його очах, і вони здавалися темним виром, у який так легко було зануритися. Я поглянула глибше — і раптом в голові промайнуло: «Ці очі погублять тебе». Здригнувшись, я відвела погляд.

Двері знову відчинилися — увійшов батьків охоронець.

— Леді Бренно, буря вщухає, ми можемо рушати. Батько чекає на Вас.

Я підвелася й рушила до дверей. Уже виходячи, ще раз озирнулася на незнайомця. Він усе ще дивився мені просто у вічі.

— Якщо бажаєте, можете поїхати з нами, — раптом запропонувала я. — У замку мого батька ви зможете перечекати негоду. У свято не годиться залишатися на дорозі.

Він кину на мене пильний, обережний погляд — і погодився. Буря справді вщухла, і вже в темряві ми дісталися батькового замку.

— Доню моя, як довго я на тебе чекав, — обійняв мене батько.

— Пробач, що змусила тебе хвилюватися, — відповіла я. Потім представила незнайомця, розповіла, як ми зустріли його в дорозі. Батько радо прийняв гостей, наказав нагодувати їх і влаштувати на ніч.

Наступного дня я провела в святковій метушні: приготування до столу, вітання від родичів, подарунки.

Як добре знову бути вдома, де тебе люблять… — думала я, гуляючи на фортечному мурі. Вітер розвівав моє волосся, зривав накидку з плечей. Було трохи зимно, та я не могла змусити себе зійти вниз. За мурами простягалися землі, на яких я виросла, де гуляла з мамою, де вперше проявився мій дар. Я любила кожен клаптик цієї кам’янистої землі.

Я пройшла далі, до місця, де вже ревіло море, розбиваючись об скелі. А вдалині над ним повільно піднімався Місяць — величезний, криваво—червоний диск… Він то виринав, то знову ховався в хмарах. Я знову відчула себе вільною: розкинула руки, мов птах, і закрутилася у танці. Те було радістю, яку я досі ніколи не пізнавала.

Раптом — я швидше відчула, ніж почула — що я не сама. Різко зупинилася й озирнулася. Недалеко стояв незнайомець. Його очі з лукавинкою виблискували з—під капюшона, опущеного на чоло.

— Який священний танець ви щойно виконували? — запитав він, перекрикуючи вітер.

— Я нікого не викликала, просто кружляла від радості, бо я знову вдома, — відповіла я. Я не відчувала ні морозу, що жалив шкіру, ні вітру, що кидав у лице колючі сніжинки — душа моя раптово зігрілася, як ніколи, від самої лише його присутності. Я не зовсім розуміла, що зі мною відбувається. Незнайомець наблизився й подивився на розбурхане море.

— Ви не проти, якщо я вам складу компанію? — запитав він. — Не люблю надовго залишатися в замкненому просторі.

— Залишайтеся, я якраз збиралася йти — трохи змерзла, — сказала я, кривлячи душею.

— Я змусив вас піти? — спитав він, узявши мене за руку. Його руки знову були крижані. Я здригнулася, але від його дотику мені стало гаряче. Я мовчки стояла, дивлячись під ноги.

— У вас зовсім крижані руки, — мовив він і, взявши мої руки, підніс їх до губ, аби зігріти диханням. Я зашарілася від такої близькості й хутко забрала руки, сховавши їх під накидкою. Обійшовши незнайомця, я мовчки рушила уздовж стіни й спустилася у внутрішній дворик, охоплена страхом.

Уночі мене розбудило тихе гарчання Снеульфа. Підвівшись на лікоть, я оглянула спальню. Нічого підозрілого, що могло б викликати його неспокій, я не помітила, і прошепотіла:

— Тихо, Снеульф...

Але він і далі насторожено дивився на двері.

Заснути більше не вдалося. Мене переслідували зелені очі незнайомця й тепло його подиху на моїх руках. Щоб заспокоїти думки, я почала розмірковувати, як добре знову бути вдома.

Коли загинув мій чоловік, я хотіла повернутися додому, адже шлюб так і не був завершений. Але леді Веґела переконала мене залишитися й нікому не сказала, що я залишилась незайманою. Вона знала, що мені передався дар передбачення від тітки — сестри матері. Леді Веґела почала вчити мене керувати своїм даром.

Снеульф знову тихо загарчав. Це змусило мене встати й перевірити, що відбувається. У кімнаті, крім мене, нікого не було. До світанку було ще далеко, тож я, накинувши шаль, вирішила спуститися вниз і заварити собі ромашковий чай.

Ромашка завжди діяла на мене заспокійливо. Коли вода закипіла, я кинула в казанок суцвіття й сіла чекати, поки вони заваряться.

— І вам не спиться? — раптом пролунав за моєю спиною голос незнайомця. Укутана в хустку, я обернулася. Він стояв, спершись головою на дверний одвірок.