Alana Nesta - В сяєві Локобренни, Alana Nesta

— Ти налякав мене… — прошепотіла я. — Ти ж поїхав…

— Збирався. Але не зміг.

— Чому?

— Я вирішив залишитись… бути поруч, якщо ти цього хочеш. — Він дивився на мене серйозно.

Я мовчала. Тиша обняла нас, була легка й неважка. Усе було зрозуміло й без слів. Його погляд обпалював — між проханням і викликом.

Я нервово накручувала нитку з рукава плаща, а всередині все напружувалось і пульсувало.

— Я хочу тебе поцілувати. — попередив він, ніжно обіймаючи за плечі.

Моє дихання стало шумним, мов вітер, що гуде в підвіконні. Його губи торкнулися моїх — спершу ніжно, як подих крил метелика. Та поцілунок набирав сили… Я відчувала в ньому всю його тугу, радість, жаль і давні обіцянки, які вкрились попелом часу. Його дотики немов ставили на мені відмітину — я його. І більше — нічия.

— Бренно… — прошепотів він, притискаючись до мене.

Його шепіт губився у моєму волоссі, спускався по шиї.

— Якщо я попрошу… ти залишишся зі мною назавжди?

Я міцніше обняла його за шию, вплітаючи пальці в його волосся. І раптом він підхопив мене й закружляв у дивному танці, під музику, яку чули тільки ми. Серце моє тремтіло в передчутті майбутнього. Майбутнього, про яке мені було соромно мріяти… А, можливо, якого нам не судилося.

Ми повертались до замку різними стежками. Але я вже знала: якщо він постукає вночі — я відчиню двері.

Коли я знову спішилась біля воріт, помітила, що ми маємо гостей. Це було дивно… Хто б це міг бути?

Зайшовши до зали, я побачила леді Веґелу й мого батька — вони сиділи біля каміна й тихо розмовляли.

— А ось і моя невістка! — радісно вигукнула вона й підійшла до мене.

— Уся розпашіла, мов світильник! — сказала вона, поцілувавши мене в чоло. — Ти часом не захворіла, Бренно? Мені просто… наснився страшний сон. І передчуття біди не відпускало зранку — от я й приїхала до тебе.

— Ні, я почуваюся цілком здорова. Просто щойно повернулась із прогулянки, тому трохи спітніла.

За моєю спиною я почула тихі кроки й одразу їх упізнала. Моє серце шалено закалатало, а щоки спалахнули рум’янцем від спогадів.

— Це ти? Що ти тут робиш? — раптом різко вимовила мати мого чоловіка. Я глянула на неї — вона була розлючена. Повернувшись, я побачила, що позаду мене стояв лише Лофт. Отже, її слова стосувалися саме його. Я нічого не розуміла, стоячи між ними.

— І я тебе вітаю, Скаді, — відповів він, трохи примруживши очі.

— Ви знайомі? — тихо запитала я, переводячи погляд з одного на іншу. Чому він називає її іншим іменем?

Вони мовчали, пильно вдивляючись одне в одного, ніби вели якусь розмову без слів. Першою оговталась леді Веґела. Натягнуто посміхнулась і мовила:

— Так, Бренно, ми знайомі. Можливо, за не зовсім приємних обставин відбулося наше знайомство — от тому я так відреагувала.

Вона продовжувала свердлити Лофта поглядом.

— Так, це було давно. І, здається, наче в іншому світі, чи не так, леді Веґела?

— Нам треба поговорити.

— Я також так думаю.

— Бренно, пробач нас, ми скоро повернемося.

І вони пішли. Я дивилася їм услід, збита з пантелику. Коли вони встигли познайомитися, та ще й зненавидіти одне одного? Бо ненависть між ними я відчула чітко.

***

Після вечері леді Веґела підійшла до мене й сказала, що завтра зранку ми повертаємося додому. Я хотіла заперечити. Але вона була непохитна.

Повернувшись до своєї кімнати, я усвідомила: я не можу поїхати. Я не можу відмовитися від Лофта. Та водночас у мене були обов’язки перед свекрухою — я була пов’язана з нею словом. Я металася кімнатою, не знаючи, що робити. Здавалося, цьому немає рішення. Якщо раніше я раділа, що не доведеться більше виходити заміж, що проживу життя на самоті, зберігаючи свій дар, то тепер він здавався мені прокляттям. Я не могла уявити життя без кохання, без Лофта. Лежати в холодному ліжку й мріяти про нього? Ні, я готова загинути, тільки б залишитися з ним. Бо що може бути сильніше й прекрасніше за любов? У неї немає ціни. Це — найцінніший дар.

Мій внутрішній бій обірвав тихий стукіт у двері. Я знала, хто це. Тому без вагань розчинила двері — у свою кімнату, у своє життя і в своє серце — Лофтові.

— У тебе є останній шанс мене прогнати, бо як тільки я переступлю поріг, дороги назад не буде, — прошепотів він, стоячи на порозі й чекаючи моєї відповіді. Здавалося, він хотів, щоб я його прогнала, але я вже все вирішила.

Я не знаю, що відповісти. Зараз за мене говорить серце. Я повільно ступаю до нього, піднімаюся навшпиньки й несміливо цілую. Він міцно пригортає мене, піднімає на руки й заходить до кімнати. Однією ногою зачиняє двері, ніби боїться, що хтось увірветься й розлучить нас. Деякий час він просто стоїть, тримаючи мене на руках. Потім підходить до ліжка й сідає. Я виявляюся в нього на колінах. Моє серце гучно б’ється, і цей пульс відлунює по всьому тілу.