Томас Мор - Утопія; Місто Сонця

і розпізнають їх. Коней утопійці тримають дуже мало, й то лише баских, щоб навчити молодь їздити верхи. Весь тягар обробітку ріллі й перевозок несуть на собі воли. Вони, кажуть утопійці, не такі швидкі, як коні, зате переважають їх витривалістю і не так схильні до захворювань, до того ж, годувати волів легше й дешевше; а коли вже стануть вони непридатними до роботи, то йдуть на м’ясо.

Зерно утопійці використовують виключно для виготовлення хліба. Вино п’ють або виноградне, або яблучне, або грушеве, або просто чисту воду; варять також мед чи локричний корінь, якого там вдосталь. Хоч вони перевірили (а дані ці дуже точні), скільки хліба споживає населення міста й прилегла до нього округа, проте засівають зерна й розводять худоби значно більше, ніж їм потрібно, а це для того, щоб лишки віддати сусідам. Все необхідне для ведення господарства й чого немає на селі, зокрема предмети домашнього вжитку, вони випрошують у місті й одержують негайно, не даючи нічого натомість. До міста утопійці вибираються раз у місяць, щоб узяти участь у святах. Коли настає пора жнив, сільські філархи повідомляють керівників міста, яку кількість громадян треба їм прислати. Оскільки тисячі женців з’являються у призначений час, вони за один погожий день збирають увесь хліб з полів.

Про місто, особливо про Амаурот

Хто пізнає одне місто утопійців, той пізнає всі, до такої міри вони схожі між собою, наскільки це дозволяє природне положення. Тим-то я опишу яке-небудь одне з них, бо немає значення котре. Яке ж тут вибрати, як не Амаурот? Немає достойнішого від нього; всі інші віддали йому першість, бо там засідає сенат; та й воно мені більш знайоме від інших: адже в ньому я прожив п’ять років підряд.

Так ось, Амаурот[98] стоїть на пологому схилі гори, за формою він майже квадратний. Починаючись дещо нижче вершини гори, він тягнеться завширшки на дві милі до річки Анідр[99], уздовж берега довжина міста трохи більша. Витікає Анідр з невеличкого джерела на вісімдесят миль вище Амаурота, далі він збільшується від приток, у тому числі завдяки двом досить великим, а перед самим містом розширюється до половини милі, згодом ще збільшується і, пропливши шістдесят миль, впадає в море. По всьому відрізку між містом і морем, а також на кілька миль вище міста на швидкоплинній річці постійно через кожних шість годин чергуються приплив і відплив. Під час припливу морські хвилі заливають русло Анідру на тридцять миль завдовжки, відтісняючи води річки назад. При цьому море псує воду Анідру на великій відстані, надаючи їй солоного присмаку. Поступово, в міру відпливу, річка знову стає прісною і через місто тече незмішаною, відтісняючи чистою, незіпсутою водою відступаючі морські хвилі майже до самого гирла.

З протилежним берегом річки місто з’єднане мостом не на дерев’яних стовпах і палях, а на кам’яних арках чудової роботи. Побудовано цей міст у місці, найбільш віддаленому від моря, щоб кораблі могли безперешкодно проходити мимо основної частини міста. Є там, крім того, ще інша річка, щоправда, невелика, але дуже тиха й приємна. Беручи свій початок з тої самої гори, на якій стоїть місто, вона тече схилами через його середину і з’єднується з Анідром. Джерело цієї річки, яка витікає недалеко за містом, а також її верхню течію обведено мурами і включено в межі міста, щоб на випадок якогось нападу вороги не могли ні перекрити воду, ні відвести в інший бік, ні отруїти. Звідти цегляними трубами вода розходиться в різні напрямки до нижчих частин міста. Там, де зробити це не дозволяє місцевість, городяни збирають у місткі цистерни дощову воду, яка дає таку саму користь.

Місто оточує високий і грубезний мур з багатьма баштами та бастіонами. За мурами з трьох боків тягнеться сухий, але глибокий та широкий рів і непрохідний живопліт. З четвертого боку рів замінює річка. Вулиці розплановані так, щоб мали зручний проїзд і були захищені від вітрів. Будинки винятково чисті. Довгий ряд будинків тягнеться безперервно вздовж усього кварталу, фасади їхні повернуті до фасадів будинків протилежного боку. Ці ряди розділяє вулиця завширшки в 20 футів[100]. За будинками простягається вздовж усієї вулиці розлогий сад, звідусіль загороджений зовнішнім боком сусіднього кварталу.

Кожний дім має двері з виходом на вулицю, а ззаду — хвіртку в сад. Двері двійчаті, легко відкриваються під натиском руки й потім самі зачиняються; будь-хто може вільно заходити — адже утопійці не мають приватної власності. Будинки вони міняють раз у десять років за жеребом. Утопійці дуже цінують сади, вирощують у них виноград, садовину, трави, квіти. Все в садах доглянуто так старанно і любовно, що ніде я не бачив більшої врожайності, більшої краси. Запопадливість утопійців у цьому відношенні підсилюється не тільки насолодою від роботи в саду, а й взаємним змаганням окремих вулиць щодо догляду свого саду. Справді-бо, важко знайти в цілому місті якесь корисніше або приємніше заняття. Мабуть, засновник Амаурота нічому не приділив стільки уваги, як садам. Кажуть, що весь план міста спочатку накреслив сам Утоп. Але подальшу турботу про його оздоблення і розбудову він залишив нащадкам, бо розумів, що життя однієї людини для цього недосить. Отож у літописах утопійців, які ведуться і зберігаються дбайливо й сумлінно, охоплюючи історію тисяча сімсот шістдесяти років від завоювання острова, написано, що на самому початку будинки були низькі, схожі на хати й курені, побудовані нашвидкуруч з будь-якого дерева. Стіни обмазані глиною, гостроверхі солом’яні покрівлі. А сьогодні кожен будинок милує зір своїм виглядом і має три поверхи. Стіни зовні побудовані з твердого каменю або з пісковика, або з цегли, а всередині порожнини засипані щебенем. Пласкі дахи утопійці покривають якоюсь замазкою, дуже дешевою, але такого складу, що вона робиться вогнестійкою й протистоїть негоді краще, ніж свинець. Вікна від вітрів захищені склом[101] (ужиток його тут дуже поширений), інколи — тонким полотном, просякнутим прозорою олією або розплавленим янтарем. Це дає подвійну користь, бо таке полотно пропускає більше світла й краще охороняє від вітру.

Про службових осіб

Кожні тридцять господарств обирають собі щорічно службову особу, яка їхньою давньою мовою називається сифогрантом[102], а новою — філархом. На чолі десяти сифогрантів та їхніх господарств стоїть службовець, якого колись звали транібором[103], а тепер — протофілархом. Нарешті всі сифогранти (їх двісті), поклявшись, що виберуть того, кого визнають найдостойнішим, на підставі таємного голосування проголошують правителем одного з чотирьох кандидатів, яких запропонував народ. Річ