Люко Дашвар - Ініціація

— Так, обіцяла бути, — відказує мала. І вже не перепитує про буряки.

Мені чхати на буряки, мені більше хочеться підтримати цю дівчинку, що їй би на тусню, до однолітків, до радості і вітру, а не з буряками та тітками.

— От і добре! — декларую оптимістично. — Чекатиму Діну і чиститиму буряки.

Дівчина киває у відповідь. І не дивиться на мене з такою вже повагою, як старий дід Реформаторський. Знамено знову — ляп мене по щоках: «Давай! Підправляй карму, раз узялася!»

Дідько! Буряків мішок, для чищених — таз. Незворушна на вигляд жінка за п’ятдесят забирає чищені буряки з таза, тре, тре, тре. Інша, теж немолода, балакуча, як радіо, розкладає тертий буряк по сушарках. Сиджу на стільчику, шкрябаю буряки тупим ножем, почуваюся Попелюшкою, якій ніколи не потрапити на бал, і так шкода себе. Так шкода, що аж думки зміями: ніби все це — компроміс, демонстрація, позбавлена суті. Вона не змінить хід війни, не применшить втрат, не врятує жодного життя. Вони розуміють? Чи вони теж підправляють карму? Може б, краще — під стіни Міністерства оборони. І в лоба: ма… ти ваша Мотря! Доки нам борщові набори слати на схід? Чи ви тому все й розкрадаєте, як підірвані, бо знаєте: хоч Земля трісне, а борщові набори від волонтерів до хлопців дійдуть?

Балакуча жінка підсідає до мене, береться за буряки.

— Не знаєте, Діна скоро має бути? — запитую сумно. Бо сумно! Три роки — бої, а ми оце й досі армію годуємо. Особисто я третю годину поспіль годую.

— Надвечір прийде.

Надвечір?! На моїх ногах — кайдани. Прикута до стільчика — нема куди тікати.

— Буряки скінчаться, — шепочу.

— Морква почнеться, — усміхається балакуча жінка.

Матір Божа! Бог-Отець і Син Божий! Свята Трійця, лаврські старці і усі святі, кого не знаю, але погоджуюся з тим, що ви є: допоможіть уже якось. У мене вдома Брукс негодована-невигуляна, роботи по вуха! І загальний зошит божевільного нотаріуса майже не опрацьований.

— Каротин, — бурмочу. Чую шурхіт ніг біля дверей, озираюся: Діна? Отак одразу? Це Бог? Бог мене почув? Значить, він є?

Діна ще не бачить мене. Заходить стрімко, хоч плече її відтягує важкий плаский дерев’яний ящик на ремені (з подібними ходять художники і рибалки взимку), у руках папка формату А-3. Кладе все те на стіл, піднімає очі на молодого мужчину, який заходить за нею слідом.

— Герман так і не об’явився, — каже Діна мужчині, резюмуючи, певно, тривалу і непросту розмову. Мені не ввижається. Вона каже «Герман»!

— Не варто хвилюватися. Герман не пропаде, — заспокійливо відказує мужчина. Він знає Германа?.. Насторожуюся, і я — вже не я. Інша я: нишпорка з гострим зором, слухом, нюхом.

— Хтозна, — відповідає Діна, ніби зачиняє двері за небажаним гостем.

Розтікаються, як калюжа: Діна в один бік, молодий мужчина — в інший, та весь простір між ними заповнює спільна таємниця — Герман. Мужчина всідається за стіл із мобільним: балабонить тихо, інтимно. Діна йде до жінок.

— Портрети принесла, — каже їм і тільки тепер помічає мене.

— Привіт, — ніяковію.

— Знала, що ти прийдеш, — Діна підсідає біля мене, як давня подружка, говорить привітно. — Ти наша.

Під моєю шкірою — підозріла тривога, ніби хтось усупереч моїй волі навернув мене в адепти своєї секти. І ці буряки… Ініціація?

— Як інакше? — відповідаю.

— А я стіни помила. Намалювала на них квіти, — усміхається мені Діна.

Вона таки дивна. Дивна, наївна, довірлива, незрозуміла і водночас до дідька передбачувана. Такі самі запрошують безхатченків до своєї ванної помитися, ще й дякують їм, що прийняли запрошення.

— Чому квіти? — питаю, бо хочеться думати про світле. — Бо весна?

— Мені була потрібна атмосфера. Не хотілося закінчувати портрети хлопців посеред крові.

— Відправиш портрети на схід? — питаю замість здивуватися: ти художниця? І так зрозуміло. Нормальна людина стіни не обляпала б у кров.

— Ні, — відповідає Діна.

Не дивуюся. Не намагаюся розгадати логічний ланцюжок її думок, бо час! Час згортати благодійність.

— Діно, мені потрібна адреса Германа, — кажу тихо, та помічаю: молодий мужчина за столом на мить завмирає, відривається від мобільного, дивиться на мене.

І я на нього дивлюся.

— Запишу, — чую голос Діни. Хто б сумнівався!

— Дякую, — відповідаю, все косую на молодого мужчину.

Навіть вигадую йому ім’я. Я б назвала його Джакобом, Бастером чи Блеком. Чому так? Не знаю. Згадалося. Коли Ромка приволік додому маленьких ротвейлерят, то з дівчинкою визначився швидко. «Брукс! — сказав. — Назву її Брукс. А хлопчика Джакобом». — «Чому Джакобом?» — спитала я тоді. «Джакоб означає “загарбник”! — відповів брат. — Бастер — “руйнівник”. Блек — “чорний”…» — «Твій хлопчик коричневий, тож краще назви його Бруно», — запропонувала я. Ромка: так, так. Та згодом назвав щеня Брайаном, бо Брайан означало «сила». А в моїх мізках лишився уривок випадкових знань: Джакоб — «загарбник», Бастер — «руйнівник», а Блек — «чорний».

Дивлюся на молодого мужчину. Скільки йому? Років тридцять? Поголена голова, підборіддя підкреслено короткою русявою борідкою, — все в мінус для мене. Очі світлі — чи то сині, чи то сірі. «Блек!» — вирішую і навіть не намагаюся розібратися: з якого дива?

— Тримай! — Дінин голос повертає до реальності. Простягає клаптик паперу. Хорива? Поділ. Добре, що не Оболонь.

— Дякую, — повторюю, зиркаю на бороданя. Уже не дивиться на мене. Не втратив голову від моєї краси і фантастичної неординарності. До біса! Інша небезпека виникає і котиться на мене.

— Уже йдеш? — розгублено питаю Діну, бо підхопилася, суне до дверей.

Хитає головою: час, за десять хвилин зустрічаюся з майстринями-килимарками, віддають килим для аукціону, непростий килим, з історією, бо вдень стояли на Майдані, а вночі грілися в майстерні і не спали, не стуляли очей, плели той килим на старовинному ткацькому станку, — жовтогарячі і червоні квіти-птахи цвіли-співали на чорному тлі, — і ось тепер віддають, щоб ми зібрали гроші, а гончарі тарелі мають привезти, а ще є портрети хлопців, бо Діна так прагнула встигнути закінчити їх до аукціону.

Розгублена, безпорадна, товчуся біля стільчика і буряків, дивлюся, як за Діною зачиняються двері, почуваюся зрадженою, бо хіба це справедливо? Вона ж