Дафна дю Мор'є - Моя кузина Рейчел

моєї думки. Ти мусиш поглянути фактам в обличчя. Ти любив Емброуза, як і я. З його смертю я втратив найкращого друга. Коли я думаю про його страждання, то тужу так само, як і ти. А може, й більше, адже я вже бачив таке раніше. Ти просто не можеш змиритися з фактом, що чоловік, якого ми знали, любили й поважали, перед смертю вже не був самим собою. Він хворів психічно й фізично, і не відповідав за те, що писав чи говорив.

— Я в це не вірю, — сказав я. — Не можу повірити.

— Точніше, не хочеш, — сказав мій хрещений, — тож і говорити тут більше нема про що. Та заради Емброуза і заради всіх, хто знав та любив його, тут, у цьому маєтку і в цьому краї, я мушу попросити тебе не ділитися своєю думкою з іншими. Їм стане тільки гірше, а якщо така чутка коли-небудь дійде до його вдови, хай би де вона була, в її очах ти перетворишся на жалюгідну істоту, і правда буде на її боці, якщо вона подасть на тебе в суд за наклеп. Якби я був діловою людиною, такою, яким здається той італієць, я б це зробив, не вагаючись.

Я ще ніколи не чув, щоб мій хрещений говорив із таким запалом. Він мав рацію, обговорювати тут уже не було чого. Я вивчив свій урок. Більше я його не потривожу.

— Може, покличемо Луїзу? — багатозначно мовив я. — Гадаю, вона вже вдосталь наблукалася садами. Залишайтеся, пообідаємо разом.

За обідом мій хрещений батько не вимовив ані слова. Я розумів, як усе, що я сказав, вразило його. Луїза без упину розпитувала мене про мандрівку, що я думаю про Париж, про сільські пейзажі Франції, про Альпи й саму Флоренцію, і мої вкрай недоречні відповіді заповнювали паузи в розмові. Та вона була метикувата, й одразу зрозуміла, що щось не так.

І після обіду, коли мій хрещений покликав Сікомба й решту прислуги, щоб розповісти, що кому заповів Емброуз, ми з Луїзою сіли поговорити у вітальні.

— Хрещений мною незадоволений, — почав розповідати я, і повідав усю історію. Вона дивилася на мене тим своїм одвічним допитливим поглядом, до якого я звик — голова трохи схилена вбік, підборіддя підведене.

— Знаєш, — сказала вона, коли я закінчив розповідати, — може, ти й маєш рацію. Насмілюся припустити, бідолашний містер Ешлі та його дружина не були щасливими, та він був надто гордий, щоб написати тобі про це до того, як захворів, а потім, мабуть, у них виникла суперечка, усе сталося так раптово, тож він і написав тобі ті листи. Що про неї говорили її слуги? Вона молода чи ні?

— Я не питав, — відповів я. — Не думаю, що це важливо. Єдине, що має значення, це те, що він не довіряв їй перед смертю.

Вона кивнула:

— Це жахливо, йому, певно, було так самотньо.

Я одразу подобрішав до Луїзи. Мабуть, через те, що ми були одного віку, вона сприйняла все зовсім не так, як батько. Він старіє, думав я собі, і вже не такий розважливий.

— Треба було запитати в того італійця, Рейнальді, яка вона на вигляд, — сказала Луїза. — Я б поцікавилася. Це було б моїм першим запитанням. І що сталося з графом, з її першим чоловіком. Здається, ти якось розповідав, що його вбили на дуелі? Бачиш, це також свідчить про те, що з нею не все чисто. Я майже впевнена: в неї були коханці.

Із такого боку свою кузину Рейчел я не розглядав. Я лише уявляв її злісною, мов павук. Попри свою ненависть, я посміхнувся.

— Дівчатам, — сказав я Луїзі, — завжди уявляються коханці. Кинджали в темнім коридорі. Таємні проходи. Треба було взяти тебе із собою до Флоренції. Ти б дізналася набагато більше за мене.

Від цих слів вона залилася рум’янцем, і я подумав про те, які ж дівчата дивні; навіть Луїза, яку я знав усе своє життя, не змогла зрозуміти жарту.

— Так чи інакше, — сказав я, — мені неважливо, було в цієї жінки сто коханців чи ні. Вона зараз, певно, ховається в Римі, у Неаполі чи де-небудь ще. Та коли я її вистежу, вона про це пожалкує.

Цієї миті до нас зайшов мій хрещений батько, і я більше не говорив. Він був у доброму гуморі. Без сумніву, Сікомб, Веллінґтон і решта були вдячні за свою невеличку частину спадку, а він почувався милостивим розпорядником їхнього щастя.

— Приїжджай скоріше знову, — сказав я Луїзі, допомагаючи сісти в догкарт[3] за її батьком. — Мені подобається твоє товариство.

І знову вона зашарілася, дурне дівчисько, зиркнувши на батька, щоб побачити його реакцію, ніби раніше ми не їздили туди-сюди, одне до одного в гості, безліч разів. Її, мабуть, також вразив мій новий статус, і я й помітити не встигну, як і для неї стану містером Ешлі, а не Філіпом. Я пішов до будинку, усміхаючись від думки про Луїзу Кендал, яку ще кілька років тому смикав за волосся, і яка тепер дивилася на мене з повагою, та вже за мить забув про неї, як і про свого хрещеного, бо повернувшись додому після двох місяців подорожі, розумів — на мене чекає безліч справ.

Я не планував бачитися з хрещеним ще два тижні, адже мені треба було зайнятись урожаєм та іншими справами по господарству; та ледь минув тиждень, як одного ранку, невдовзі після обіду, приїхав його грум передати, що господар просить мене навідатися; сам він приїхати не зміг — не виходив із дому, бо трохи застудився, проте мав для мене новини.

Справа не здалася мені терміновою — того дня ми збирали останню пшеницю — тож поїхав уже наступного дня.

Я зустрів його в кабінеті самого. Луїзи не було. Вигляд він мав спантеличений і трохи нездоровий. Було видно — його щось тривожить.

— Що ж, — сказав він, — настав час дещо зробити, і ти маєш вирішити, що саме і коли. Вона прибула на судні з Плімута.

— Хто? — запитав я. Хоч прекрасно все зрозумів.

Він показав мені папірець у руці.

— У мене для тебе лист, — сказав він, — від твоєї кузини Рейчел.

7

Він дав мені листа. Я поглянув на почерк на складеному папірці. Не знаю, що я очікував там побачити. Може, щось чітке, із сягнистими завитками, або ж навпаки, щось нерозбірливе й посереднє. Це був звичайний почерк, як і безліч інших, хіба в кінці слова закручувалися хвостиками,