Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

його версію тієї кількарічної мандрівки: Бреслау, Берлін, Штеттін, корабель до Норвегії, Берґен, переїзд до Швеції. 1914 року починається Велика війна — і що Січин-ський? Маскуючись під шведського журналіста, він прибуває до Відня! Невже розраховує, що в охопленій воєнними клопотами монархії про нього вже геть забули? У Відні «шведський журналіст» нібито багато спілкується з майбутнім засновником Австрійської республіки Віктором Адлером і навіть розкриває перед ним свою таємницю: «Я — той самий Січинський». Адлер не хоче вірити, але врешті дається переконати. У нього, зрештою, на ту мить інші пріоритети: він усіма силами намагається звільнити з віденського арешту якогось росіянина, що його звати, здається, Ленін.

Зі своїм чудодійно-нейтральним шведським паспортом Січинський ще деякий час виринає в Берліні, Празі, Парижі, знову і знов у Відні. Він зустрічає й зачаровує кількох майбутніх прем’єрів та міністрів і засновує дві-три міжнародні мережі. Всі вони, як можна припускати, діють до сьогодні.

Щойно навесні 1915 року кораблем зі Швеції Січинський прибуває до міґраційно-карантинного закладу на острові Елліс у Нью-Йорку. Заповнивши необхідні папери, він в окремому додатку, користуючись при цьому дещо незвичними для пересічного американця романтично-піднесеними мовними засобами ранньовікторіанської Британії, детально викладає свою історію. Не замовчує і ключового епізоду з убивством Андрея Потоцького, наголошуючи проте на його стовідсотково політичному та ідейному характері. Урядник міґраційної служби ознайомлюється з додатком і вирішує у в’їзді відмовити: «Все, що ви пишете, може бути правдою. Але таких людей нам не треба — убивць нам і своїх вистачає». Саме в цю мить, як із-під землі нависнувши над письмовим столом урядника, з’являється його бос. За версією Січинського — а інших не існує — бос є сином німецького революціонера 1848 року. Революційна кров виявляє себе блискавичним і таким же революційним рішенням — «Admit»[9].

Мирославові Січинському йшов 28-й рік, і жити йому залишалося неповних 64. Але більше нічого вартісного в цьому такому ще довгому житті не трапилося.

10

Один із недописаних сюжетів цього життя — наречена. І справді, в історії Січинського досі не з’являлося більш-менш гідного місця для хоча б однієї дами. Тепер її черга.

Сюжет із нею недописаний, бо останні за часом згадки про Ганку Поліківну, маніпулянтку української кредитової каси з Калуша, стосуються ще Мирославової втечі. Після цього дівчина ніби перестає існувати й розчиняється в невідомих шарах ХХ сторіччя. Зокрема й сам герой більше ніде й ніколи про неї не згадує. Звідки це раптове збайдужіння? Снувати плани втечі за кордон, можливо, довічної, й жодного разу ані словом не прохопитися про долю коханої? Покинути її просто так — без жалю й озирання?

Це тим дивніше, що Ганка (чиє дівоче прізвище Полік у ті часи передавалось як Поліківна) безперечно була особою незвичайною. Років їй було 19-20, і як свідчать деякі джерела, вона «справляла враження російської студентки». Як це розуміти, чорт забирай? Що такого особливого мали в собі саме російські студентки, чим могли вони аж так різнитися від студенток польських, німецьких, англійських чи італійських?

У тих-таки джерелах натрапляємо на певні уточнення: «Вона була цілком оригінальною дівчиною, вела себе досить визивно. Носила чоловічий капелюх». Деякі інші джерела додають, що Ганку переважно бачили на перефарбованому військовому ровері марки «Кондор». Що не тільки капелюх у неї був чоловічий. Що цигарки вона курила з перероблених на мундштуки пістолетних гільз. І що це навіювало думку про постійну присутність у межах її досяжності й самого пістолета.

Ці деталі вказують не так на «російську студентку», як на «солдата революції». Ще й це прекрасне слово «маніпулянтка» з його далеко не єдиним значенням!

Поліція арештувала Ганку невдовзі після втечі Січинського з в’язниці. Підставою для затримання слугувало чиєсь непід-тверджене свідчення, начебто якась жінка на дуже деренчливому військовому ровері їздила туди-сюди вулицею Липовою в переддень утечі. (Вулиця Липова переходила в головну паркову алею, звідки до в’язниці лічені хвилини.) Під час допиту Поліківна підтвердила опінію про своє «визивне» поводження і відмовилася не тільки відповідати польською, але й розуміти її. Допит провели німецькою та українською мовами. Нічого нового не дізнавшись і ні на чому її не піймавши, слідчі були змушені відпустити Ганку протягом наступного дня.

У житті Січинського Поліківна з’явилася вже після того, як його засудили до смертної кари. Їхні заручини відбулись у в’язниці. Стати нареченою смертника — дуже екзотичне рішення. Супроводити коханого на його останньому шляху до шибениці — дуже особлива місія. Офіційний статус нареченої прирівняв дівчину до найближчої родини ув’язненого. Це дозволяло їй навідувати Мирослава не менш як шість разів на рік.

З усього цього випливає здогад, що насправді йшлося не про кохання, не про любовний захват юної ідеалістки національним героєм. Ні, то було щось інше: таємне завдання організації, замаскована під наречену революційна подруга, співучасниця змови. Завдання було успішно виконано, Січинського визволено, дальшої гри в закоханих не вимагалось. І тому — жодного розпачу від прощання. Та й жодного прощання загалом.

11

Чи Мирослав Січинський міг узагалі кохати? Чи ця потреба жертвувати ворогом і собою спиралася лише на велику ненависть, а чи й на таку ж велику її протилежність?

Суттєве і цілком несподіване свідчення його душевних борсань міститься у п’ятому, написаному в ув’язненні, листі до Михайла Грушевського. З останнім його міг познайомити кузен Володимир Темницький, на той час партійний лідер соціал-демократів. Особисте перетинання Січинського з усілякими видатними діячами тієї доби є взагалі чимось надзвичайним і досить промовистим.

Свої листи майбутньому Голові Центральної Ради Січин-ський писав упродовж семи-восьми років і з різних приводів, але переважно з усілякими проханнями. Дослідникам відомо лише сім таких листів. Але саме у п’ятому міститься щось більше, ніж тільки прохання.

Якщо хаотичну, не завжди виразно сформульовану і, як на теперішні часи, доволі застарілу мову Січинського перефразувати на зрозуміліший для нас лад, то в листі можна прочитати таке: «Ви вже звернули увагу, Високоповажаний Пане Професоре, на те, що останнім часом серед нашої молоді почастішали самогубства, лише протягом останніх осені й зими таких випадків трапилося п’ять, а весна мала принести цілу серію дальших. Одним з недавніх самогубців став і мій рідний брат Мстислав Січинський. За півроку після його смерті хотів застрелитися мій приятель, що його я люблю більше, ніж самого себе (тут і далі підкр. моє. — Ю. А.), Микола Цеглинський. Ви, Пане Професоре, знаєте, що таке мати найдорожчого приятеля, тож не здивуєтеся, коли я скажу, що поклявся відібрати собі життя ще того ж дня, що й Микола.