Юрій Ігорович Андрухович - Коханці Юстиції

втечі Мирослава Січинського є, мабуть, найвищим проявом того захоплення та всенародної любові, що зусібіч огорнули юного вбивцю. Сонце зійшло на заході.

Попри восьмиметровий заввишки мур, попри залізні ґрати і броньовані двері, попри сліпі замки, що блокували виходи в головний коридор з бічних, Січинський, зодягнутий у форму наглядача та з накладними вусами, супроводжуваний парою наглядачів-спільників, щасливо покинув територію в’язниці в ніч на 11 листопада. Одинадцятого дня одинадцятого місяця одинадцятого року — дата, як і належиться при таких оказіях, підбиралася не без гумору.

Дату визначали лідери таємного комітету визволення героя — близький друг Мирослава, на чотири роки старший за нього Микола Цеглинський і молодий офіцер Дмитро Вітов-ський. Це вони зустріли щойно випровадженого з в’язниці втікача посеред нічної алеї в парку імені Цісаревої Єлизавети. Це вони супроводили його до таємного помешкання на Кази-мирівській. Про першого мова ще зайде, а другий — у недалекому майбутньому полковник, командувач армією та військовий міністр Республіки — надто довгих екскурсів не потребує. Нам залишається вже тут і тепер схилити голову при згадці про катастрофу літака, що ним улітку 1919-го він повертатиметься з офіційних перемовин у Парижі. Його безжально понівечене тіло буде знайдено недалеко від місця катастрофи десь на південно-західних пагорбах Верхньої Силезії. Останніми його словами, згідно з бортовим самописцем, будуть: «Не пора, не пора, не пора», — і невідомо, чи в цьому разі йтиметься про цитату.

7

Січинський завжди розповідав, що, крім столярної справи, навчився у Станиславівській в’язниці двох речей: міцно, а часом і непробудно спати при електричному світлі (його в камерах не вимикали ніколи) і з будь-якої відстані чути кроки наглядача. Останнє вимагало цілком виняткової чуйності, по-заяк наглядачі в «Діброві» зобов’язані були взувати спеціальні повстяні капці — якраз для того, щоб в’язні не могли вловити вухом, як вони наближаються.

Покидаючи в ніч утечі свою камеру, Січинський залишив у ліжку двійника, себто так звану ляльку, виліплену з тюремної одежі, старих газет і столярної стружки та клею. Спеціальна експертна комісія невдовзі визнає ляльку Січинського експонатом, гідним зберігання в Центральному цісарсько-королівському музеї в’язнично-каторжної історії. Відразу ж після краху монархії музей було розформовано, а згадана лялька ще протягом кількох десятиліть виринала на всіляких світових аукціонах ужитково-декоративного мистецтва, де за неї заломлювали щоразу запаморочливішу ціну, аж доки вона не зникла остаточно й безслідно десь у лабіринтах таємних місій Третього Райху напередодні Другої війни.

8

Комітет визволення Січинського налічував не менш як півсотні підпільних діячів. Це була незле розгалужена елітарна структура, окремі представники якої розташовувалися десь на підступах до закордонних урядів. Після бездоганно виконаного пункту першого (втеча з тюрми) комітет перейшов до нового завдання — евакуації втікача за межі Габсбурзької держави. Спочатку було розглянуто два географічно найближчі варіанти, Росію та Румунію. Втім перша ніяк не могла розглядатися всерйоз: шукати в Росії політичного притулку може хіба що ідіот. Станом на 1911 рік ситуація виглядала не надто привабливіше за нинішню.

Щодо Румунії, то з певного моменту про неї почали говорити винятково як про перехідну й тимчасову зону. Остаточним пунктом призначення було визначено Північноамериканські Сполучені Штати — заокеанську територію, що, всіляко підтримуючи демократичні перетворення у країнах Старого Світу, вже встигла прихистити з десяток уславлених центральноєвропейських терористів.

Таємна подорож за океан слушно не здавалася комітетові справою простою. Надто ж у ситуації, коли всі поліційні підрозділи Габсбурґії потроїли пильність, діставши орієнтування на розшук Січинського. З огляду на це було дотепно вирішено діяти протилежно до їхніх очікувань і протягом тривалішого часу притримувати втікача в надійному місці, до жодного кордону навіть не наближаючись. Котроїсь ночі відповідно перебраного й загримованого Мирослава з конспіративного помешкання у Станиславові було селянським возом доправлено до певного села над Дністром, де ним заопікувалася надійна патріотична родина.

Тим часом комітет провернув блискучу операцію «^а-Ьи^о», розіславши в різних напрямках ближче до кордонів імперії добрий десяток фальшивих Січинських — спеціально дібраних волонтерів у віці героя, з кольором очей та пломбованими золотом кутніми зубами, занотованими в офіційному рисописі зі Станиславівської в’язниці. Більшість із них для підсилення враження мала на собі червоно-чорні вишиванки, що їх ніби ненавмисне всіляко демонструвала з-під пелерин та кожухів. Деякі звертали на себе увагу тим, що гучно і різко висловлювали небажання розмовляти польською або намагалися позичати в касах громадської опіки велетенські грошові суми. Зрозуміло, що до поліційних відділків умить полетіли депеші, рапорти й доноси про «щойно баченого там і тут терориста Січинського». Протягом одного й того самого дня такі вісті встигали надійти не тільки з Підволочиська, Чернівців і тран-сильванського Германштадта, але й із богемської Карвіни чи так само з Теплітца, Бреґенца, Лайбаха та навіть хорватської Раґузи, від якої рукою подати до нинішнього кордону з Монтенеґро.

Завданням фальшивих Січинських було не тільки звертати на себе увагу, але і своєчасно зникнути, лишивши враження, ніби вони рушили в бік кордону і, найімовірніше, перетнули його. Зрештою, ті з них, що їх де-не-де таки було затримано, фактично не ризикували нічим: у кожного була своя доволі вірогідна леґенда, а після остаточного з’ясування особи кожного з них було випущено з арешту.

9

Свою довгу, тривалістю понад три роки, подорож до Америки справжній Січинський розпочав щойно кількома тижнями пізніше, коли все навколо більш або менш уляглося. Його доволі химерний маршрут проліг через Снятин на Чернівці, де він, за його словами, тричі змінював помешкання і де його таємно провідувала сестра, дружина парламентського посла Левиць-кого, що спеціально приїздила з Відня. До Бухареста, а звідти до Бреслау в Німеччині Січинський потрапив у супроводі й під опікою таємничого бучацького єврея-соціаліста. Жодне джерело не вказує його імені, тож не слід відкидати версії, що його насправді вигадано. Січинський розповідав, що його єврейський компаньйон наполіг на черговому маскуванні: запустивши бороду, в чорному лапсердаку, капелюсі й окулярах він мало чим різнився від свого супутника. Залізничний шлях зі столиці Румунії до Німеччини не міг пролягти інакше, як через ту ж таки Австро-Угорщину. Навіщо злочинцеві повертатися до країни, в якій його розшукують і з якої він, здавалось би, щасливо втік, навіть якщо йдеться лише про транзит? Чи не безпечніше було сісти на корабель у румунській Констанці й через Константинополь вийти в Середземномор’я, а звідти (скажімо, з Ґенуї) вирушити відразу до Америки? Відповідей на ці запитання я не маю, а тих, кому їх можна було би поставити, давно вже немає серед нас.

Січинському вірити важко, але які в нас варіанти? Нам залишається приймати