Enni an - Скасуйте рух часу, Enni an

Розділ 14

Катя все більше замикалася в собі. Вона намагалася не показувати нікому, як її стан погіршується, але слабкість уже неможливо було приховати. Іноді їй здавалося, що навіть прохолодний вітер на вулиці витягує з неї сили. Вона перестала відповідати на дзвінки, уникала зайвих розмов. Тільки в тиші своєї кімнати вона могла бути собою.

Одного вечора, сидячи на ліжку, Катя задумалася. Вона тримала в руках фотографію, де вони з Ромою сміялися, гуляючи разом. Її серце стискалося від думки про те, як сильно вона за ним сумує. "Але чи сумує він за мною? Здається, ні", — думала вона. Гордість, як завжди, не дозволяла їй зробити перший крок.

Тим часом Тіма почав помічати, як Катя віддаляється від усіх. Він не міг зрозуміти, що з нею відбувається, але відчував, що це більше, ніж просто втома. Він бачив, як вона замикається в своїй кімнаті, як її погляд стає все більш порожнім.

Одного вечора, не витримавши, він постукав у її двері.
— Кать, ти тут? — його голос звучав м'яко, але наполегливо.
Катя відчинила двері й втомлено подивилася на нього.
— Щось сталося, Тім?
— Це у тебе щось сталося, — він зайшов у кімнату без запрошення. — Ти стала якоюсь іншою. Завжди сама. Все нормально?
Катя зітхнула й сіла назад на ліжко.
— Все нормально, Тім. Просто... я втомилася.
— Втомилася від чого? — він сів поруч із нею. — Ти ж раніше так не закривалася. Пам'ятаєш, як ми сиділи до ночі, обговорюючи фільми чи музику? А тепер ти ніби далеко-далеко.
Катя не відповіла, лише нервово здригнула плечима.
— Слухай, я дещо приніс, — раптом сказав Тіма і підвівся. Він вийшов із кімнати, а за хвилину повернувся з гітарою. — Пам'ятаєш, як ти завжди любила, коли я тобі щось грав? Може, повернемо це?
Катя всміхнулася, хоча її очі залишалися сумними.
— Це було давно, Тім.
— Ну і що? — він посміхнувся у відповідь. — Давай, як раніше. Просто послухай.

Він почав грати щось тихе, мелодійне. Це була їхня улюблена пісня з дитинства. Катя заплющила очі, намагаючись не заплакати. У голові спливали моменти, коли все було простішим: прогулянки з братом, їхні спільні секрети, сміх. Вона раптом зрозуміла, як сильно сумує за тими часами.

Коли пісня закінчилася, Тіма подивився на неї.
— Ти ж не тільки від мене закриваєшся, так? — запитав він. — Це через Рому?
Катя мовчала, дивлячись кудись убік.
— Я бачив, як він став проводити час із Кристиною. Але я знаю, що йому не байдуже, що між вами сталося. Може, тобі варто з ним поговорити?
Катя похитала головою.
— Ні, Тім. Це безглуздо. Він щасливий, а я… я вже не знаю, як усе виправити.
Тіма зітхнув і взяв її за руку.
— Кать, ти не можеш тримати все в собі. Ти маєш говорити. Хоча б зі мною, якщо не з ним. Але знаєш, тобі потрібно більше часу проводити з тими, хто тебе любить. Ти ще встигнеш усе змінити.

Вони довго сиділи разом. Тіма грав на гітарі, а Катя просто слухала. Це було майже як раніше, але водночас зовсім інакше. Вона відчувала, як її серце переповнює біль і вдячність одночасно.

Наступного дня Катя побачила Рому у школі. Він сидів із Кристиною за партою, і вони щось жваво обговорювали. Катя намагалася не дивитися, але очі самі шукали його в натовпі. "Як же мені тебе не вистачає," — думала вона, ледве стримуючи сльози.

Коли урок закінчився, Рома зловив її погляд. Він хотів щось сказати, але вона швидко вийшла з класу, ніби боялася його слів. У той момент Катя зрозуміла: її гордість руйнує її зсередини. Але зробити перший крок усе одно здавалося неможливим.

Рома виходив зі школи, заглиблений у свої думки. З кожним днем йому ставало все важче зрозуміти, що відбувається з Катею. Вона уникала його, не відповідала на його спроби поговорити, але він усе ж не міг позбутися думки, що щось не так. Його серце досі не змогло позбутися почуття провини за те, що сталося між ними. Він часто думав, що, можливо, мав вчинити інакше, але тепер уже нічого не можна змінити.

Проходячи повз шкільний двір, Рома почув знайомий голос. Це був Тіма. Він стояв біля виходу зі школи, як завжди, трохи розгублений, із сумкою через плече, коли Рома проходив повз.
— Привіт, Ром! — покликав його Тіма, підходячи легким кроком.
Рома трохи сповільнив хід, озирнувся і стримано посміхнувся.
— Привіт. Як справи? — відповів Рома, але відразу відчув, що ситуація була не зовсім звичайною. У очах Тіми було щось дивне — чи то тривога, чи то відчай.
— Нормально, — відповів Тіма, киваючи, але чомусь не міг одразу продовжити розмову. Він раптом відчув, як важко йому говорити про те, що його насправді турбувало.
— Слухай, можна поговорити?
Рома на мить розгубився. Він очікував, що його покличе хтось із знайомих, але не думав, що саме Тіма, брат Каті, підійде з таким проханням.
— Звісно, — трохи насторожено відповів Рома.

Вони пішли в сторону лавки біля шкільного майданчика, де могли поговорити наодинці. В очах Тіми було щось нове — не просто цікавість чи хвилювання, а щось серйозніше.
— Ти ж... ти ж із Катею не спілкуєшся, так? — запитав Тіма, намагаючись зрозуміти, як так сталося. Його голос був трохи голоснішим, ніж зазвичай, і в ньому відчувалося певне роздратування.
Рома трохи опустив голову, відчуваючи незручність.
— Так, — коротко сказав він, — не спілкуємося...

— Чому? — Тіма більше не міг мовчати, йому потрібно було зрозуміти, що ж сталося. В його очах читалося відчай, а ще — почуття провини за те, що не зміг захистити свою сестру.

Рома злегка зморщився, намагаючись підібрати слова.
— Не знаю... Це все якось дивно, Тім. Я... я ніби нічого поганого не зробив, а вона мене уникає. У нас були свої розмови, але вона... не хоче мене бачити.

Тіма підвів погляд, намагаючись зрозуміти, що насправді відбувається. Він був у повному розгубленні.
— Ти що, не розумієш, що вона зараз переживає важкий час? — сказав Тіма, його голос став м’якшим, але в ньому звучала образа. — Вона ж... вона вже зовсім не така, як раніше, Рома. Все це її ламає. Невже ти цього не бачиш?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍