Бернард Шоу - Вибрані твори. Том III

іншого, тільки щастя для неї. (Охоплений почуттям). О, Морелле, ми обидвоє повинні відмовитися від неї. Навіщо змушувати її вибирати між жалюгідним неврастенічним хлопчиськом, як оце я, і тупоголовим попом на кшталт вас? Ходімо на прощу — ви на схід, а я на захід — у пошуках гідного коханця для неї, якого-небудь прекрасного багрянокрилого архангела!

Морелл. Якого-небудь пройдисвіта! О, якщо вона геть втратила здоровий глузд і може кинути мене заради вас, хто ж тоді захистить її? Хто допоможе їй? Хто працюватиме задля неї? Хто буде батьком її дітей? (Прикро вражений, сідає на канапу й, спершись ліктями об коліна, підпирає голову стиснутими кулаками).

Марчбенкс (шаленіючи, хрускає пальцями). Вона не задає таких дурних запитань. Вона сама хоче захищати кого-небудь, комусь допомагати, працювати задля когось, і щоб цей хтось дав їй дітей, яких вона могла б захищати, допомагати їм і працювати задля них. Дорослу людину, що знову стала дитиною. От ви бовдур, бовдур, тричі бовдур! Я — саме ця людина, Морелл, я — ця людина. (Пританцьовує від збудження, вигукуючи). Ви не розумієте, що таке жінка. Покличте її, Морелле, покличте її, і нехай вона вибере когось із... (Двері відчиняються і заходить Кандіда. Він зупиняється, мов скам’янів).

Кандіда (стоїть на порозі, вражена). Юджине, що з вами сталося?

Марчбенкс (пустотливо). Ми з Джеймсом змагались у майстерності проповідування, і я дав йому прикурити.

Кандіда хутко оглядається на Морелла. Побачивши, що він засмучений, вона поспішає до нього, прикро вражена.

Кандіда. Ви ображали його?! Я не потерплю цього, Юджине, чуєте? (Вона кладе руку на плече Морелла і у гніві навіть забуває про почуття подружньої тактовности). Мій хлопчик може не турбуватися: я буду захищати його.

Морелл (гордо підводиться). Захищати!

Кандіда (не дивлячись на нього, до Юджина). Що ви тут йому наговорили?

Марчбенкс (перелякано). Нічого. Я...

Кандіда. Юджине! Нічого?

Марчбенкс (жалісно). Я хочу сказати. я. мені дуже шкода... Я більше так не буду. Слово чести, не буду. Я не чіплятимуся більше до нього.

Морелл (обурений, із загрозливим виглядом підступає до Юджина). Не будете чіплятися до мене!? Ви, малолітнє щеня!.

Кандіда (зупиняючи його). Цить! Не треба. Я сама поговорю з ним, Джеймсе.

Марчбенкс. О, ви не сердитеся на мене, еге ж?

Кандіда (суворо). Серджуся, ще й як серджуся. Я навіть налаштована прогнати вас геть із дому.

Морелл (вражений різкістю Кандіди і аж ніяк не схильний опинитися у становищі врятованого нею від іншого чоловіка). Заспокойся, Кандідо, заспокойся. Я сам спроможний дати відсіч.

Кандіда (погладжуючи його по плечу). Звичайно, любий, звичайно, ти спроможний. Однак ніхто не має права дратувати тебе й завдавати болю.

Марчбенкс (мало не схлипуючи, прямує до дверей). Я піду.

Кандіда. Можете залишитись. Я не можу вигнати вас з дому в таку пізню годину. (Сердито). Яка ганьба! Вам має бути соромно!

Марчбенкс (відчайдушно). Але що я такого зробив?

Кандіда. Я знаю, що ви зробили, знаю так добре, наче я увесь час була тут із вами. Як це негідно! Ви наче мале дитя: не спроможні тримати язика за зубами.

Марчбенкс. Я б радше десять разів помер, аніж бодай на одну мить зробив вам боляче.

Кандіда (сповнена презирства до цієї пустотливости). Який мені зиск з того, що ви будете помирати за мене!?

Морелл. Кандідо, люба моя, подібні суперечки стають геть непристойними. Цю справу повинні залагодити між собою чоловіки, отже, я і займуся цим.

Кандіда. Чоловіки!? Ти вважаєш його чоловіком? Паскудний хлопчисько!

Марчбенкс (стає від цієї нагінки якимсь на диво норовливим і зворушливо хоробрим). Якщо мені дають нагінку, як хлопчиськові, отже, я можу виправдовуватись, як хлопчисько. Він перший почав! А ще він старший за мене.

Кандіда (трохи втрачає свою самовпевненість, щойно у неї виникає підозра, що Морелл міг втратити гідність). Цього не може бути. (До Морелла). Джеймсе, ти не починав перший, ні?

Морелл (з презирством). Ні!

Марчбенкс (обурено). Оце так!

Морелл (до Юджина). Ви почали це сьогодні ранком.

Кандіда одразу ж пов’язує ці слова з тими таємничими натяками, які Морелл робив ще вранці, дивиться на Юджина з підозрою. Морелл тимчасом продовжує з пафосом ображеної вищости.

Однак в іншому ви праві. З нас двох я більший і, сподіваюсь, сильніший, Кандідо. А тому для тебе ж ліпше залишити залагоджувати цю справу мені.

Кандіда (знову заспокоює його). Так, любий. Але. (стурбовано) я не зрозуміла твоїх слів про сьогоднішній ранок.

Морелл (м’яко обриває її). Тобі й не треба розуміти, люба.

Кандіда. Але Джеймсе, я... (лунає дзвінок). Як прикро! Вони прийшли! (Іде відчиняти двері).

Марчбенкс (підбігаючи до Морелла). Ой, Морелле, хіба це не жахливо? Вона сердиться на нас! Вона ненавидить мене. Що мені робити?

Морелл (з невластивим для нього відчаєм ходить туди й сюди по кімнаті). Юджине, у мене голова йде обертом. Здається, я зараз почну реготати!

Марчбенкс (занепокоєно ходить за ним слідом). Ні, ні, вона подумає, що це я довів вас до істерики. Прошу, не смійтесь.

Наближаючись, лунають дзвінкі голоси, сміх. Лексі Мілл, сяючі очі якого і поведінка свідчать про піднесений настрій, заходить одночасно з Берджесом, у якого лискуче обличчя й самовдоволений вигляд, проте він цілком володіє собою. Міс Гарнетт, у своєму найбільш чепурному капелюшку і жакетці, входить слідом за ними, і хоча її очі сяють яскравіше, аніж будь-коли, вочевидь, почувається ні в тих ні в сих. Вона стає спиною до свого столика з друкарською машинкою, спирається на нього однією рукою для стійкости, а другою — проводить по лобі, буцімто відчуває втому й запаморочення. Марчбенкс знову почувається ніяково, відступає у куток біля вікна, де стоять книжки Морелла.

Лексі (збуджено). Морелле, я хочу привітати вас! (Міцно потискає йому руку). Яка блискуча, натхненна, чудова промова! Ви перевершили самого себе.

Берджес. Це правда, Джеймсе! Я прослухав її від першого до останнього слова, і мені навіть спати не хотілося. Адже так, міс Гарнетт?

Прозерпіна (з серцем). Мені тільки й було клопоту, що дивитися на вас: я ледве устигала стенографувати. (Видобуває свого записника, переглядає свої записи, від одного вигляду яких у неї мало не навертаються сльози на очах.)

Морелл. Я надто швидко говорив, Проссі?

Прозерпіна. Надто! Ви ж знаєте, я не можу записувати більше дев’яноста слів за хвилину. (Дає вихід своїм почуттям тим, що спересердя жбурляє записника на стіл біля машинки, на якій друкуватиме завтра вранці.)

Морелл (заспокійливо). Ну годі, годі, годі. Не журіться. Ви всі повечеряли?

Лексі. Містер Берджес був такий люб’язний, що пригостив