причини (а це не та причина, про яку ти, мабуть, передусім подумала, тобто так звана боротьба за виживання) (що вам у школі викладають на прикладах з біології і зоології), яку не можна назвати ніяк інакше, ніж рафінованим атавізмом, а це щось зовсім інше та бестіальніше, ніж будь-яка боротьба за виживання, котру зустрічаємо, врешті, як у людей, так і тварин; бо якби мова була просто про боротьбу за виживання, тоді б не толерувалися неправда, злочин і насильство чи принаймні не толерувалися і не виправдовувалися б в ім’я якихось расових, національних принципів та упереджень і не казали б Убито чорну дитину чи єврейську дитину, а казали б лише ВБИТО ДИТИНУ, а не ставили б того ідіотського запитання про колір чи віру, яким хочуть применшити чи зовсім стерти відповідальність; таким запитанням досягається відповідь, яка не має сенсу і, власне, не є відповіддю, тобто таким чином поставлене запитання вказує на відмінність (звісно, стосовно однієї численнішої етнічної чи національної, чи релігійної спільноти), а тоді виходить так, що вже не звинувачується ніхто живий під Богом, а звинувачується якась дурна річ, яка може називатися відмінність, і в такий спосіб знімається відповідальність не лише з окремої людини, а й з людини взагалі, бо справа в абстрактному винному, а отже — в абстрактній вині; звичайно, нічого легшого, ніж вигадати причину для ненависті та виправдання для злочину: потрібно просто приписати одній менш численній, а отже, слабшій етнічній чи релігійній, чи національній групі одну із загальних людських вад чи недоліків (навіть не гріхів), як-от жадібність, скупість, дурість чи схильність до пияцтва чи будь-що інше, і проголосити це смертним гріхом: у такий спосіб досягти кількох речей, потрібних, щоб розпочати апріорі виправдані злочини: жертву затавровано (бо між кольором її шкіри чи її вірою й одним із тих ґанджів, спільних для всіх, поставлено знак рівності) (той порок найчастіше обирається навмання і за якоюсь зовнішньою ознакою, що може бути іноді сущою протилежністю змістові), тим самим уміло приховано цей загальний порок того, хто його таврує, потім пальцем вказуємо на нього, тобто на затаврованого, котрого проголошено інкарнацією одного чи кількох загальних пороків, у такий спосіб розв’язуючи руки рафінованому людському атавізмові, який, як я недавно згадав, може безперешкодно виладнати свої руйнівні та садистські бестіальні пристрасті над усіма тими, хто носить спільне тавро кольору, раси, віри чи звичаїв» — і нервово вдарив люлькою об кант стола та струсив попіл і жар на килим, немов покаявся, що говорив так недоладно і жахливо туманно з чотирнадцятилітньою дівчинкою, яка зі всього того нічого не здатна второпати і затямити, але це він зрозумів (так їй здалося) ще на початку, бо після перших двох-трьох речень звертався не до неї, а до мами (мабуть), яка лише злякано глипала на нього і кивала головою, ніби каже так-або-ніяк, але вона знала, що тато через усе це врешті розгнівається (мама, мабуть, теж знала, бо тато не любив багато говорити, і відколи почав напиватися (і то лише останнім часом, коли вони втратили все і відколи тато залишився без роботи), а вони й до того не були бозна-якими багатими, а батько вклав усе в якусь справу, і воно все пропало, тож він працював клерком, й аквізитором, й іноземним кореспондентом на якійсь фабриці щіток, а коли почав пити, пані Вайс казала мамі так: «Дивно, справді дивно. Ніколи не знала жодного питущого єврея»; а тітка Лела одного вечора сказала: «Ти єдина нещасна жінка, яка знайшла п’яничку серед євреїв»), наприкінці так і сталося; увечері він нажлуктився і розбив дві-три кавові чашки, таким чином розпарував і знищив сервіз, а потім покликав її та наказав зняти йому черевики, чого ніколи раніше не робив; пам’ятатиме той його погляд згори, заки вона розв’язувала шнурівки, замащені блювотою, і стурбований погляд матері, яка стояла осторонь, безмежно присутня, але з виглядом, ніби геть повністю поглинута процесом помелу кави, а вона знала, що мама страждає, що мама напружена і стримується, щоб не сказати чогось, а потім (все ж) її ледь чутний, наляканий, тремтливий і благальний голос:
«Еді, прошу тебе, Еді, облиш дитину. Я тебе роззую. Вона втомилася з дороги, хіба не бачиш, що вона втомлена», а потім, після малої, небезпечної паузи, і голос тата:
«Хай звикає… Скоро їй знадобиться. Панна…» І тоді знову крик мами:
«Еді! Прошу тебе, Еді! Не будь жорстокий з дитиною». А потім знову голос тата:
«Отже, панна ще не знає, що декому заборонено їздити трамваєм…»
(«Еді, заклинаю тебе!»)
«…і що означає FÜR JUDEN VERBOTEN; ех, хай гарненько вивчить, час уже вивчити, коли ж, як не тепер»; і тоді, чудернацьким чином протверезівши, раптом сказав (принаймні їй так здалося, а може, тому, що знову надів окуляри в металевій оправі, наче готувався перевірити, як вона вивчила урок німецької): «Ну, висякайся в мою хустинку, моя маленька», — і стиснув їй ніс своєю хустинкою, що смерділа тютюном, як і його пальці, і сказав їй, щоб вона вимила руки і принесла німецький словник, щоб попитати її, а вона помила руки і принесла словник, але не могла навіть уявити, що він збирається робити і чому раптом зараз, під час канікул, йому спало на думку питати в неї слова: — а він уже стискав словник на грудях, як жінки тримають молитовник чи погані оратори свої шпаргалки (а мама все ще стояла осторонь, і їй здавалося, що мама теж не знає, що робити, а просто чекає, що він, тобто тато, зробить далі), і не розкривши його ні разу, бо ж це було зайве, запитав, як сказати німецькою: думати, дихати, жити, любити і ще якісь дієслова, які вже й не пригадує, а оскільки вона відповідала без запинки, він після кожного слова казав «браво» і по-професорськи кивав головою, а тоді, після ще одного, останнього «браво», сказав:
«Тепер нехай панна поставить на певне місце дієслово VERBOTEN і FÜR JUDEN VERBOTEN», а мама знову лише закричала:
«Еді, заради бога, Еді! Заклинаю тебе!»
8
Все ж це сталося в найкращий час, подумала вона. У найкращий час: було це за кілька годин після того, як побачила Якоба і гукнула йому, Якобе, Я ВАГІТНА. Вона лежала на соломі і ще до того, як розплющила очі та повністю отямилася, подумала, що все це сталося таки в найкращий час, бо тільки-но почула котячий плач дитини, вона все збагнула і пригадала голос
