Максим Іванович Дідрук - Твердиня, Максим Іванович Дідрук

безіменну притоку. Точну відстань назвати не можу, та це й неважливо — Такуатіману після кожного сезону дощів змінює русло, — зате в мене є глобальні координати місця, де зливаються річки. Я записав їх ось тут, — палець перемістився аркушем навскоси.

11° 42′ 47″ S 70° 22′ 58″ W

— Піднявшись ще на 30 км безіменною притокою, праворуч від себе ви побачите скелю, схожу на голову папуги, — «Parrot’s Head Cliff[46]». Якщо не переплутаєте притоку, то пропустити Голову Папуги практично неможливо. Цей бескид позначає місце висадки, — що більше Ґуннар говорив, то дужче хвилювався. Кілька разів він кидав погляд на вхідні двері майстерні, наче боявся, що крізь них хтось увірветься і завадить йому завершити. — На південь від місця висадки сельва ховає два невеликі озера — Аппер-Уінкер-Лейк[47] (така назва північного) та Лоуер-Уінкер-Лейк[48] (південного). Аппер-Уінкер-Лейк лежить на 5 км південніше від Голови Папуги, а Лоуер-Уінкер-Лейк — ще на 3 км далі на південь. Коли досягнете Лоуер-Уінкер-Лейк, на північно-західному березі знайдете кам’яну дорогу, схожу на древні тракти інків, яка тягнеться на захід крізь нетрі, — попри всі зусилля, старий не міг приховати тривогу. — Це шлях до Паїтіті.

Від напруження на лобі Ґуннара виступив піт. Пивний віддих залишився, та алкоголь з голови старого вивітрився. Українець м’яв пальцями мочку правого вуха та міркував про те, на дідька божевільному вигадувати так досконало продуману історію. Розповідаючи, старий швед жодного разу не затнувся.

— А це що таке? — спитав Сьома, показавши (але не торкнувшись) пальцем на мапу.

— Це «Skull’s Crevice», Розколина Черепів, один з орієнтирів. Кам’яна дорога оминає її з півдня, а від Розколини до Паїтіті — два денні переходи, — кілька великих крапель збігли по скронях. Він узяв карту зі столу, згорнув її й тихо (майже благально) промовив: — Візьміть… це вам.

Семен не поворухнувся.

Лео звів брови.

— Для чого?

— Подумайте про мою історію на дозвіллі. Подумайте… — Ґуннар силкувався знайти аргументи, щоб схилити хлопців на свій бік, але в голову лізли самі банальності, — …подумайте, чи хочете ви справжньої пригоди.

Левко затих, намагаючись зібрати докупи все почуте й побачене за останні дві години. Історія виглядала заманливою. Аж надто заманливою, чорт забирай. І саме в цьому полягала проблема. Левко здогадувався, що Ґуннар збрехав про те, що випадково натрапив на Паїтіті. Тієї миті хлопець ще не уявляв, що таке Мадре-де-Діос, одначе розумів, що людина не може просто так опинитися посеред джунглів, щоб випадково щось там знайти. Карти, фотографії, логічність суджень, обізнаність із географією південно-східного Перу — все доводило, що старий цілеспрямовано шукав Паїтіті. Безсумнівно, хтось колись зацікавив шведа, розказавши історію про Твердиню, — так само, як він старався зацікавити їх, Левка й Семена. Та от що дивно: присвятивши пошукам, певно, не один рік, Ґуннар урешті натрапив на Паїтіті, славетну Твердиню, котру безуспішно шукали сотні авантюристів. І ось замість того, щоб увіковічнити себе, прославитись на всю планету, він хоче спихнути цю історію випадковим зустрічним.

— У мене є питання… — озвався Левко.

— Ну?

— Якщо ви там були, якщо ви бачили Паїтіті та знаєте, де розташовано руїни, чому самі не розповісте про них світові?

— Я не можу.

— Через що?

Ґуннар затнувся, облизав пересохлі губи й із величезною неохотою відрізав:

— Через особисті обставини.

Левко кинув швидкий погляд на Семена і (…це ж просто карта) забрав аркуш із рук художника. Швед заплющив очі з виглядом людини, що позбулася важезного тягаря, та за мить рвучко розплющив їх.

— І ще одне, — він звертався до Левка (українець досі тримав карту перед собою, не знаючи, куди її подіти), — за 30 км від Пуерто-Мальдонадо, на лівому березі Ріо-де-лас-П’єдрас я позначив місце, підписане «Хатина Тора Сандерса». Тор — старий норвежець, який, як мені відомо, живе в Мадре-де-Діос більше як тридцять років. У нього кепський характер, одначе загалом він непогана людина. Перед тим як рушити в джунглі, раджу вам зупинитись у Сандерса. У його халупі вдосталь місця, часом Тор приймає в себе дослідників, які пливуть у джунглі чи спускаються з нетрів річкою, — Ґуннар зазирнув Левкові у вічі. — Це важливо. Можете думати що завгодно, думати, що я психанутий старий, звихнутий на скарбах і загублених містах, — він стишив голос; очі гарячково світились. — Але прошу, послухайте мене: просто залиште карту. Нехай лежить, їсти не просить. Можливо, згодом, плануючи чергову відпустку, ви згадаєте про неї. Пригадаєте дивакуватого шведа та його неймовірні історії. А тоді, хтозна, раптом вам закортить замість валятися, підсмажуючи животи, на вилизаному курорті десь у Туреччині чи Еміратах, улаштувати справжню пригоду та спробувати дізнатись, чи правду говорив битий життям дідуган. Тож незалежно від того, чи хочете ви відшукати Паїтіті зараз, чи ні, — тримайте цю карту в себе.

— Згода, — кивнув головою Левко, поклавши аркуш до кишені пальто.

— Ну, нам час, — устаючи, мовив Сьома. — Уже пізно.

Дорогою додому хлопці мовчали. Сьома бавився з кубиком Рубика, Левко гриз очима нічну темряву за вікном, час від часу фокусуючись на промислових майданчиках та ангарах, що випливали з чорноти. Одна думка не йшла йому з голови. Протягом усієї розмови, навіть у ті моменти, коли Ґуннар Іверс захоплювався, з головою поринаючи в розповідь, з очей старого не зникали розгубленість і… страх. Непомітні й розпливчасті, немов відблиски неба на дні колодязя, вони, втім, не щезали на жодну секунду, відтіняючи сторожкістю кожен погляд шведа. Кілька разів, зачувши різкий і несподіваний звук, Ґуннар здригався, косуючи на пройму дверей, що вели на вулицю. У такі миті він скидався на підлітка посеред середньовічного замку, який чекає на появу закривавленого привида, що от-от кинеться на нього з-за стіни. Іверс був міцним чолов’ягою на схилі літ. Грубуватий сипкий голос, кремезний торс, м’язисті ручища на будь-кого справляли враження. Літній художник мав би сам наганяти страху. Проте ні. Чоловік сіпався й ледь не підскакував, коли різкий порив вітру хльостко бив по склу, хтось із перехожих ненароком упускав на бруківку парасолю чи надто голосно кашляв.

І тоді Левко втямив, що насправді не так важливо, чи Ґуннар говорить правду. Якщо відкинути непевну легенду про Паїтіті й байки про письмена, відмести намагання переписати всесвітню історію, очевидним лишається одне — непоясненний та ірраціональний страх старого. У джунглях Перу з Ґуннаром Іверсом трапилося щось таке, що наповнило його мозок жахом. Щось химерне й темне вкоренилося в макітру шведа й відтоді не відпускає його.

Торкнувшись пальцями складеної вчетверо та захованої до кишені пальто карти, Левко подумав, що мав він у дупі таку